Лютий

Рілля ще спить,
хоча сніги зійшли.
Похмуро й важко небо нависає.
Із сивої холодної імли
Блищать стовпи
задертими носами.

Я тут приїжджа —
лиш на кілька днів, —
І знов у міста колесо шалене.
Та вже щось озивається в мені
До поля цього і до цього клена.

До цих доріг розгаслих
і до хат, —
Вони, мов матері, сумні й величні,
Чекають–не діждуться онучат,
Що десь там забарилися в столиці.

Я тут приїжджа —
лиш на кілька днів.
Та щось таке село зі мною коїть:
Слова, мов коні, рвуться із рядків,
Лоскоче душу передзвін підкови.

Геть одійшли плачі і суєта,
Сердечні справи —
як то все мізерно!
Стою, затиснувши здивовано
вуста,
І наслухаю молоденьку землю.

Ненаситна я в цім дні…

Ненаситна я в цім дні –
Стільки можу!
Стільки хочу!..
Стільки мушу…
Швидше, серце, часу мало, далебі.
Так болючо, так тривожно!
Так прекрасно і пророчо.
Лебедять-клекочуть сурми
у моїй лункій судьбі.