Скажи коли. В які віки, скажи мені,Вкраїно,
Твої сини вже стануть гідними
тебе?
Все біле-біле. Чорна скатертина.
І сірий вітер в сивині гуде.
Поглянь навкруг. Чи ти таких,
признайсь мені,
чекала?
Про них ти мріяла, ошукана
завжди?
Знов завірюха дика загуляла,
І знов чекаєш, матінко, біди.
І знов слова. І наче знов стоїш біля
руїни
Ще не збудованого храму
торжества.
Як гасне сонце, на життя єдине
В очах порожніх лютість вир звива.
Де розум їх? Чи все жага
гетьманства, наче тля,
поїла?
Де дух високий прагнень
істини й добра?
Мов дике поле, від бойовиськ
спопеліле,
На ранок твій влягається журба.
Твоє ім’я — на прапорах
ущерблених амбіцій,
Святе ім’я — на щит, на меч деруть.
Сльоза твоя пихи не сточить
крицю
І не просвітить глупства
каламуть.
Скажи ж мені. Чому така гірка і
люта доля?
Чим завинила, бідна ти, кому й
коли?
Кружляє в вирі перекотиполе,
Сини і дочки. День, як ніч,
квилить.
Та бачу й сам.
Йде виродження нації,
Вкраїно.
Сини і дочки — різних кольорів.
І треба, час плекать
нову дитину.
Красиву, сильну
й мудру поготів.