До 118-ї річниці з дня народження Юліана Вассияна та 83-ї річниці утворення ОУН
ІІ. Саме тому державність для нації є «найпершою передумовою можливости її росту в усякому відношенні». Іншими словами, ще тоді, коли бій за українську державність лише розпочинався, Вассиян розумів, що історична місія націоналізму не може бути зведена лише до здобуття нацією своєї незалежности. На кожному етапі свого розвитку, в тому числі державного існування, українська нація потребуватиме націоналізму, оскільки він дає «міцні форми державного життя». Цей висновок Вассияна особливо актуальний сьогодні. Він спонукає до пошуку відповіді на ключове запитання: які роль і місце націоналізму сьогодні?
Філософ спиняється на ще одному аспекті, який характеризує особливість українського націоналізму. У згаданій статті, а також інших своїх працях, зокрема брошурі «Одиниця і суспільність» (Торонто, 1957), він ґрунтовно опрацьовує питання співвідношення понять «людина» і «суспільство».
Визначаючи націю як найвищу суспільну цінність, Вассиян водночас підкреслював роль індивідууму: «Людський особень — це одночасно основний факт і головна проблема історії. Розвиток історичного процесу, його зміст визначаються активністю індивідуума, його спроможністю бути автономним учасником чинної ідеї». Відстоюючи думку про необхідність сприйняття історії у її динамічному розвитку, він одночасно наголошував, що цю активність формує воля особистости.
Співвідносячи і зіставляючи поняття «одиниця» і «спільнота», Ю. Вассиян вказує на органічну взаємозалежність цих понять: «Без національної основи — як духовного кореня індивідуального життя, стає людська одиниця відірваним атомом, рамки її духовного досвіду замикають овид назверхнього життя, зміст її свідомости — конгломеративний, її досконалість — технічна». Інакше кажучи, Ю. Вассиян стверджував ще одну аксіому націоналізму: самовираження індивіда, повне розкриття його творчого потенціалу можливе тільки за умови відчуття себе частинкою національного організму.
Такий висновок був вкрай важливий у добу, яка, за визначенням О. Ольжича, була «жорстокою, як вовчиця». Тоталітарні режими, що встановилися у багатьох європейських країнах, не кажучи вже про СРСР, зводили завдання людини до сліпого виконання волі диктатора. Водночас у націоналістичному русі набувала популярности ідея так званої «елітарности», коли основним чинником у суспільному поступі визначався «провід нації». Натомість роль «мас» всіляко нівелювалася. Ю. Вассиян аж ніяк не заперечував важливости ролі особистости, зокрема в організації і здійсненні національно-визвольної боротьби. Скажімо, він із великим пієтетом ставився до Симона Петлюри і Євгена Коновальця, відзначав їхній вагомий внесок не лише у Визвольні змагання 1917–1920 років, а й у формування державницької свідомости нації. Проте успіх нації у здобутті нею державного суверенітету він вбачав в органічній єдності «еліти» і «мас», які є однаково відповідальними за долю народу.
Такий погляд на проблему «одиниці» і «спільноти» дозволяв сповна зрозуміти усю глибину історичних поразок української нації на шляху до власної державности. Так, Вассиян гостро засуджував окремі риси національного характеру, які, на його думку, не дозволяють українцям стати по?справжньому державним народом. У «Нотатках-думках» він писав: «Український індивідуалізм не знає межі, тому він анархічний і в боротьбі з колективістським рухом північної орди мусів програти. Ніколи в історії не створено у нас влади, тому марно пропадали у нас усі героїчні вчинки хоробрих предків. Українець індивідуально перевищує пересічного москаля, поляка, а в деякому відношенні, може, навіть німця, але в громаді він значно уступає цим народам, бо не тільки не працює на скріплення соціальних форм, але навпаки, з природи своєї діє деструктивно і послуговується навіть — зрадою».
Або в іншому місці: «Соціальні в’язання в українців зовсім слабі — під тим оглядом українці є скрайнім противенством до жидів. Українці не знають духа солідарности, не створили ніяких форм соціальної культури, яких шпиливим висловом є держава. Наше виховання має йти в напрямі нашої найслабшої психічної диспозиції — соціального інстинкту».
На жаль, міркування Вассияна залишаються актуальними й сьогодні і повною мірою віддзеркалюють нинішню дійсність. Проекція його поглядів на сучасність засвідчує нагальну необхідність консолідації нації, особливо під кутом зору внутрішніх і зовнішніх загроз для України. Урок, що його дає нам Вассиян, полягає у необхідності плекання національного характеру, позбавленого комплексів гіпертрофованого індивідуалізму: «В українців є так само важливою і пекучою проблема гордости, почуття гідности, як і покори, почуття послуху. Перша основує право, друга — обов’язок».
На тлі такого розуміння основних засад українського націоналізму неминуче поставало питання про організаційні форми, які дадуть змогу реалізовувати їх у практичному житті. Ю. Вассиян ніколи не був «кабінетним теоретиком», а тому брав активну участь у дискусіях з приводу створення нової політичної сили — як авангарду у національно-визвольному русі. З цього приводу він зазначав: «Ні політична партія, ні суспільна кляса, ні стан не відповідні як становище, з якого можна було б обняти, зрозуміти й кермувати життям нації, бо всі вони однобічні тим, що є власне тими означеними своєрідними чинниками. Тому ні одна з цих форм не підходить для цілей націоналізму, що стається тим, чим він є, власне шляхом поборення в собі духу партійности, клясовости, становости. Головним предметом його прямування є зісуцільнювання різного при помочі доповнення й синтези, а не упрощування його шляхом виключення й негації. З огляду на це, можна б назвати його інтегральним націоналізмом».
Як відомо, такою силою стала ОУН, яка інтегрувала у собі весь революційний потенціал нації, що прагнула власної державности.
«Дорога до Бога веде через Батьківщину»
У пізніших своїх працях Ю. Вассиян звертається до релігійної проблематики, зокрема осмислення ролі і місця християнства у формуванні моральних засад українського націоналізму.
У цьому контексті він досліджує два основні питання: моральна сила християнства та альтернативність категорій Бог і Батьківщина.
Щоб краще зрозуміти самого Вассияна, слід зазначити, що в основі методології його аналізу — принцип сприйняття християнства не як догми чи усталеного вчення, позбавленого необхідности розвитку, а як творчого процесу, спрямованого на пізнання Бога: «Бога треба шукати на всіх шляхах думки, чину, почування, взагалі — життя. Ціла людина і цілий світ є твором Бога — тому цілий світ і ціла людина мусять взяти участь у відкриванні в собі і в світі Божої приявности. Всі дороги ведуть до Бога. І дорога зла веде в кінці до Нього».
Крім цього, як великий ідеаліст, Вассиян справедливо вважав, що «християнства не можна прийняти через вивчення іззовні, але з нутра — через зворот цілої душі до Христа. Християнізація душі відбувається як наслідок її власної моральної волі, як квіт її жертвенних зусиль, як перемога безвладности земного життя… Без особистого розвитку, без підйому душі власними силами понад всю власну неміч — нема християнства, взагалі нема ніякого вищого життя».
До речі, сьогодні можна стверджувати, що Вассиян був зразком саме такого типу християнина: високоінтелектуального, заглибленого у постійний пошук істини.
Тож його розуміння моральної сили християнства базується передусім на його досконалості: «Духовний портрет засновника християнства, нарисований на сторінках Євангелія, переходить межі людської геніальности, що проявляється у творчому леті уяви та в глибині інтуїції. У світовій літературі не зустрічаємо духовного образу людини, який дорівнював би моральній досконалості євангелічного Христа». А слабовірам, що у цьому сумніваються, або ж тим, хто відкидає моральні засади християнства, нагадує, що їхній скептицизм і атеїзм безсилий «супроти християнства, разом з його засновником, як історичного факту, що триває дві тисячі літ».
Щоб повніше зрозуміти силу моральних засад християнства для української нації, Вассиян закликає збагнути феномен Різдва. У статті «Різдвяна правда» він, зокрема, зазначає, що думки про ідейну основу життя близькі та вчасні на порозі кожного Нового року, а найактуальніші вони у Різдвяну ніч, в годину містичного переживання найбільшої події людської історії — «Народин Богочоловіка і Сина Божого». Мислитель закликає не забувати, що, хоч як би завершився «грядучий двобій», у підсумку переможе «розп’ятий на Хресті Бог».
Суть Різдвяної містерії Ю. Вассиян вбачає у примиренні людини з Богом, готовності її служити «своєму Богові як син-воїн». Тож українська людина обов’язково віднайде джерело духовної сили. І хоч на її долю випадуть важкі завдання «відбудови і творчого формування подоби завтрашнього світу», вона завжди буде переможцем.
А квінтесенція його міркувань висловлена у заключному реченні: «Різдвяна ніч — більше, ніж казка, символ і міт. Вона — правда про живого Бога, переможця смерти і творця життя».
Тривалий час у націоналістичному середовищі як в Україні, так і за кордоном дискутувалося питання про місце і роль релігії, Церкви, зокрема християнства, в національно-визвольній боротьбі. Час від часу це питання постає і сьогодні, щоправда, уже в контексті утвердження національної державности. Суть його зводиться до начебто неминучости протиставлення двох фундаментальних понять — Бога і Батьківщини. На цьому тлі інколи виникали доволі гострі конфлікти між окремими діячами Церкви і ОУН. З цього приводу Ю. Вассиян пише свою, можливо найвідомішу, статтю — «Бог і Батьківщина», де чітко розставляє крапки над «і».
Уже у першому реченні мислитель категорично стверджує: «Дорога до Бога веде через Батьківщину. Однак лучба з Богом можлива тільки безпосередньо між Ним і душею людини. Поминути Батьківщину, найвищу дійсність реального світу, —значить боротися з нею, як зо злом, відрікатись її в ім’я ложно зрозумілого Бога. Бог не жадає від людини самогубства, а таким є заперечування своєї найширшої, національної індивідуальности».
Як бачимо, Васссиян долучає до дискусії ще одне поняття — «Людина» — та вказує на засадничу помилку тих, хто, дискутуючи згадане питання, розглядає категорії Бога, Людини і Батьківщини в одній площині.
Якщо Людина і Батьківщина перебувають у стані постійної взаємозумовлености, то Бог стосовно них «одночасно — іманенції та трансценденції», тобто зберігає і підтримує створене Ним. Отже, любов до Батьківщини, або ж патріотизм, ніколи не можуть затьмарити віри у Бога, а хто цього не розуміє, — той, за словами Вассияна, не відчуває «істинної релігійности».
Повне уявлення про творчість Ю. Вассияна можуть дати лише його твори, які терпляче чекають на своїх читачів. Сьогодні ж, без перебільшення, можна твердити, що Юліан Вассиян — одна із найвизначніших постатей ХХ сторіччя. Його могутній інтелект, прозорливість, глибинний історіософізм визначали в минулому й характеризують сьогодні високий рівень української суспільно-політичної думки.
Богдан ЧЕРВАК