ЖИТТЄВИЙ ПОДВИГ УКРАЇНКИ АННИ

Пам’ятне слово про подругу по визвольній боротьбі

Головна Булава Всеукраїнського Братства ОУН — УПА з глибоким сумом сповіщає, що 21 червня 2010 року після тяжкої хвороби упокоїлася у Бозі почесний член Головної Булави, віддана патріотка України, велика страдниця, політв’язень «червоної імперії зла», активна діячка Союзу Українок, Ліги Українських Жінок, палка журналістка Гошко-Кіт Анна Миколаївна, залишивши у великому смутку доньку Софію і сина Богдана з родинами

Народилася покійна 3 жовтня 1926 року в м. Броди, де минуло її дитинство. З дитинства зазнала й пережила вона багато горя — в травні 1940 року у Львові енкаведисти розстріляли рідного брата Володимира, який керував розвідкою Краєвої екзекутиви ОУН, через рік — і батька покійної, сотника УГА, колишнього коменданта Стрия і Станиславова Миколу Гошка, а її матір Марію Гошко разом з 14?літньою Анною, за присудом «тройки» вивозять «пожізнєнно» на спецпоселення в Казахстан, конфіскуючи все майно.
Вони тяжко бідували в Казахстані на поселенні і 5 січня 1944 року мама помирає з голоду в доньки на руках. Велике горе спіткало покійну нині Анну в юні роки, і змушена вона була виживати самотужки. Відвезли підводою тіло матері в степ на кладовище, але викопати яму в пересохлій казахській землі донька з погоничем не змогли, трохи прикрили померлу землею, а на другий день, на Святвечір, Анна запросила кількох чоловіків з переселенців, щоб як треба поховати маму, одначе поховали тіло вже дуже пошматоване, бо шакали ніччю порвали.
Пані Анна в 1946 році за порадою українців-патріотів наважується на втечу в Україну і за допомогою надзвичайно добродійних росіянок Алли
Смірнової з Ленінграда, яка також була на поселенні, і її мами Смірнової
Олександри Семенівни, яка відвідувала доньку, допомагаючи їй у всьому, і там познайомилася з юною Анною, отож вона при потребі і купила їй білет до Львова. Одначе в поїзді до Москви в Анни викрали з кишеньки білет і гроші, і вона з великими труднощами дісталася до Львова, а далі в Яворівський район, до
Івана Гошка, який допоміг оформити їй паспорт, замінивши батьківство
«Миколаївна» на «Михайлівна» і посприяв тому, щоб вона екстерном закінчила педшколу, що дало Анні можливість у 1948 році разом із чоловіком Михайлом Котом, із яким рік тому одружилася у Львові, працювати вчителями в початковій
школі на хуторі Климпуші в далекому гірському селі Рафайлів (тепер —
Бистриця Надвірнянського району Івано-Франківської области). А вже із 1949 навчального року вона (як директор) з чоловіком працюють разом у школі в с. Білозорина Пнівської сільської ради, біля Надвірної. Десь у серпні чи вересні 1950 року ввечері зайшли до них два повстанці — «Довбуш», курінний УПА, і «Деркач», чотовий УПА. Сім’я дуже приязно прийняла їх, бо вже з Деркачем зустрічалися в школі в Климпушах. Його знайомив з ними Іван Хопта з далекого хутора Вовкан, діти якого ходили до школи, а батько їхній був законспірованим зв’язковим УПА. Цікава розмова велася декілька годин, а наприкінці Довбуш запитав, чи змогла би Анна купити друкарську машинку, оскільки друкарські пристрої перебували під суворим контролем влади. Вона відповіла ствердно, мотивуючи, що має у Львові багато знайомих, і вони допоможуть. Довбуш дав гроші на машинку, і гості пішли.
Далі події розгорталися так: поїхала п. Анна Кіт до Львова, зайшла до магазину, де продавали машинки, показала документ, що засвідчив ким вона працює, і продавець подала їй дві машинки на вибір, але водночас до магазину ще зайшло кілька покупців і теж запитали машинки. Пані Анна заплатила й вийшла на вулицю, де біля дверей стояла «Побєда» з прочиненими дверцятами. Із тих, що були в магазині, двоє схопили її попід руки, так що Анна блискавично опинилася в авті. Дорогою на Івано-Франківськ чекісти заявили їй, що вночі прийдуть на горище на засідку, то щоб була готова до того, а селом нині має йти пішки й нести машинку так, щоб люди бачили її. Тяжко зажурилося подружжя вчителів і зразу послали певного чоловіка в гори до Хопти, аби сповістити повстанців про небезпеку.
Ще тієї ночі дев’ятеро чекістів, оснащених, окрім зброї, порожніми бідонами, торбами з наїдками та різними напоями забралися на горище на довготривалу засідку. Дві ночі подружжя у тяжкому душевному стані, в страшному напруженні наслуховувало стрілянину, а на третій день замкнули віко знизу на колодку і щасливо лісовозами добралися на далекий Вовкан. Хопта Іван прийняв подружжя вчителів дуже сердечно, забезпечив їх продуктами, а його син Степан відвів під полонину Гропа в запасну колибу, де вони мали чекати на повстанців. Через тиждень з’явився Деркач, і впродовж двох днів усі разом обмірковували як далі бути. Та оскільки Анна призналася, що вагітна, то вирішили переховуватися подалі від тих теренів, де їх можуть посилено шукати, і зразу подалися лісовозами прямо зверху на складеному дереві світ за очі.
Отак у мандрах і збігла зима, але наближався час пологів, що змусило повернутися в рідні краї. І ось 5 березня 1951 року в нинішньому Радовилові Рівненської области вона народила сина Богдана. Після пологів подружжя повернулося в Броди, але там енкаведисти заготували на них пастки, і в квітні Анну арештували разом із чоловіком та дитиною, а в червні обох засудили на 25 років ҐУЛАҐів. І почалися довгі, мученицькі «етапи» з дитиною: Кемерово, Омськ, Воркута, Мордовська АРСР…
Та нарешті настав 1956 рік — рік волі для мільйонів в’язнів. Була оголошена амністія. Звільнили й Анну з Михайлом та з малим Богданком, і повернулися вони на Україну та замешкали в Ходорові, там же діждалися Незалежности України. Спалахнула творчим вогнем розкута душа нескореної українки, і стали друкуватися в різних газетах і журналах статті Анни Кіт. А якоїсь неділі Михайло приїхав із Підгороддя, де освячували пам’ятник Дмитру Вітовському, разом із «Деркачем» — Михайлом Зеленчуком, який уже був тоді головою Всеукраїнського Братства ОУН — УПА і там виступав як очільник організації. Боже, що то була за зустріч… Відтоді й до нині, коли я пишу ці рядки, ми жили у Великій Дружбі, а я з близька ще більше пізнав як Анна ревно й щиро любила Україну. І нині, прощаючись з Тобою, прошу в Господа Бога, щоб прийняв Тебе в царство небесне і сотворив тобі вічную, вічную пам’ять! Нехай рідна земля пухом лежить над тобою, а могила твоя буде завжди закосичена живими квітами!
Вічна тобі пам’ять, сестро по змаганню за незалежну Україну!