У день ангела мого,Рівноапостольного князя
Володимира Великого,
хрестителя Київської Руси,
після відвідин
Володимирського собору,
зійшов неквапом з перону
у своєму Вишневому і,
проходячи повз
старий яблуневий сад,
ледь не очамрів від
духмяного аромату папіровок…
Так починається один із віршів, із нової книги Володимира Корнійчука «Духовні роси, або Розсипані думки, книгою зібрані», що вийшла нинішнього року у видавництві «Київ» завдяки підтримці меценатів — голови Благодійного фонду «Ніжен» Миколи Пантелійовича Шкурка та підприємця Ніни Миколаївни Подолянко.
Чарівною свіжістю, непідробною щирістю позначені і такі рядки цієї ж збірки:
Ніде себе так вільно не почуваю,
як у Володимирському соборі,
або в рідному селі:
там душа моя відпочиває.
Рідне село, про яке йдеться, то мальовничий, нерідко навіть таємничий Цибулів на Черкащині, де він народився 1947 року. Батькові Петрові присвятив проникливу поезію:
Бувало,
батько прийде з роботи —
а він шоферував —
натомлений і засмучений,
аж темний.
і, вечеряючи,
інколи так важко зітхне,
що аж душу мені
тим зітханням перевертав.
А я все думав: і чого б так важко?
Вся глибина тяжких батькових переживань стала зрозумілою і близькою синові після того, як він пройшов довгий і цікавий життєвий шлях. Закінчив хореографічний факультет Київського культурно-освітнього училища, театрознавчий факультет Київського державного інституту театрального мистецтва імени І. Карпенка-Карого, аспірантуру в Інституті мистецтвознавства, фольклористики та етнології імени М. Рильського НАН України. Працював редактором у Головній редакції літературно-драматичних передач Державної телерадіомовної компанії України, старшим редактором відділу літератури журналу «Україна», літературним редактором видавництва «Музична Україна».
Нині Володимир Корнійчук — головний редактор «Української музичної газети», заснованої музичним товариством імени М. Леонтовича у перший день Різдва Христового — 7 січня 1926 року. Знищене московськими шовіністами українське видання відновилося невдовзі після здобуття нашим народом державної незалежности. Це сталося 1993 року завдяки зусиллям Національної всеукраїнської музичної спілки, очолюваної Героєм України, академіком Анатолієм Авдієвським. Одним із головних активістів, які добилися відновлення газети, став і член Національної всеукраїнської музичної спілки Володимир Корнійчук. Значний внесок в українську культуру зробив Володимир Петрович і як член Національної Спілки театральних діячів України, Національної хореографічної спілки України, Черкаського земляцтва у Києві «Шевченків край». З-під пера заслуженого журналіста України, лауреата премії імени Дмитра Нитченка, премії Національної Спілки театральних діячів України вийшли театрознавчі дослідження «Театр як аура сонця», «Ave Maria!, або Психологічні особливості акторської творчості Марії Заньковецької».
Член Національної Спілки письменників України Володимир Корнійчук — автор книги новел, повістей і поезій у прозі «Шукачі женьшеню», збірок поезій у прозі «Усе те … бачив» та «Я такий, як кольори у Реріха…», фундаментальної праці «Роздуми про театр, музику, літературу». Знаний він і як автор численних прозових і поетичних публікацій, аналітичних театрознавчих статей, рецензій, творчих портретів, інтерв’ю, репортажів, опублікованих у вітчизняній і зарубіжній пресі.
Із дитинства з синівським захопленням і вірністю припадаючи до лона рідної культури, наш поет-мислитель проявляє глибоке розуміння духовних здобутків інших народів. Відчуваючи оспіване Павлом Тичиною «аркодужне перевисання до народів», щирий українець як до найдорожчих друзів звертається до видатних діячів Японії:
Добридень,
любі мої Сей-сьонагон,
Сайгьо та Ісікава Такубоку!
Спасибі, що стали моїми друзями,
незважаючи на те,
що ти, Сей-сьонагон,
жила тисячоліття тому;
ти, Сайгьо,
жив вісім століть переді мною;
ти, Ісікава Такубоку,
на сто літ випередив мене.
Підносячись на вершини світового духу, наш земляк і сучасник послідовно уникає небезпечних крайнощів псевдо інтернаціоналізму, що прагне зробити свою жертву «чужим і чуждим рідних бродів». Якраз біля таких милих і дорогих серцю рідних бродів на все життя запам’яталася хлопчині дорога бабуся Олександра Калениківна, яка колись разом із маленьким Володею милувалася химерними пейзажами на Місяці та й розповіла йому поширену в Україні легенду,
що то Каїн
Авеля нахромив на вила,
брат брата забив.
До цього з дитинства близького кожному українцеві спогаду поет-мислитель додає глибокодумне зауваження:
Тільки навіщо —
бабуся того не сказала.
У цій промовистій мініатюрі знаходимо і ключ до розуміння нашої історії, і незрозумілу, на перший погляд, стриманість наших предків у поясненні хвилюючого сюжету про братовбивство. Протягом століть наш народ був розірваний на частини, поділений між сусідами-колонізаторами. По нинішній день не зникла загроза повторення трагедії братовбивства, коли українці змушені були знищувати один одного тільки тому, що були мобілізовані в армії держав, що ворогували між собою. Говорити ж про цю національну біду було небезпечно, особливо в тій частині України, де панував «старший брат», — за необережні балачки вся сім’я могла загриміти в сталінські концтабори, тож наші батьки, бабусі і дідусі небезпідставно уникали небезпечних розмов.
Із роками Володимир навчився помічати братовбивство не лише в сфері міжнаціональних стосунків.
Пам’ятаю, якось запросили мене
на бенкет високоповажних осіб.
Увійшов і… ахнув від
різнобарв’я розкішного
довжелезного столу,
на якому рясніли вишукані
страви, дорогі напої,
східні екзотичні фрукти.
При вигляді розкошів, якими насолоджується «своє», «національне» панство, поет відразу згадав, як
нещодавно бачив
на Хрещатику: навколішках
на асфальті, в пилюзі,
у подертій куфайчині,
картатій грубій хустці,
в стоптаних чунях
стояла сільська жінка
і просила милостині…
Тарас Шевченко не даремно закликав заможних українців обняти найменшого брата: без класового взаєморозуміння народ наш ніколи не здобуде національної волі, а відтак і достатку в кожній нашій оселі. Помітним етапом на шляху до рятівного національного єднання став яскравий спалах Помаранчевої революції, якій наш поет присвятив один із найтепліших своїх віршів:
Якось,
йдучи закутим у граніт і мороз
майданом Незалежности,
побачив на снігу
загублене кимось яблуко:
соковите, червонобоке, запашне.
І на душі…
скресла паморозь.
Але не від того,
що я його підняв.
А від того,
що воно так і зосталось лежати
на снігу:
чисте, духмяне і світле,
як душа ангела.
Яблуко, яке в стародавніх легендах фігурувало як символ розбрату, генієм українського народу перетворилося в знак національного єднання, такого нам усім потрібного. На превеликий жаль, про це не хоче думати компродарська буржуазія. Завадити національному єднанню щосили намагаються і «свої», і «братні» «інтернаціоналісти». Для цього посилено експлуатується нікчемний міф про «дружбу народів-братів», які ніби спільними зусиллями добилися «перемоги» у так званій «Великій Вітчизняній війні». На честь великої історичної неправди по всій нашій землі московські окупанти натикали стандартних, спущених з конвеєра статуй із автоматом, які підказують кожному чесному українцеві зовсім не ті думки, які намагаються втовкмачити в наші голови московські імперіалісти. З тією ж підступною метою споруджувалися і пам’ятники так званої «Вічної Слави», які, звісно, мають вшановувати не справжніх національних героїв. Тож глибоким сарказмом пронизаний вірш Володимира Корнійчука про «салют на честь сорок п’ятої Перемоги», під час якого
З кожним пострілом гармат
дівчинка,
що сиділа в мами на руках,
здригалась
…………….
і все запитувала,
коли ж те скінчиться?
Звичайно, імперські шоу на колишній поневоленій землі скінчаться ще не скоро. Для повного духовного і політичного звільнення рідного народу маємо докласти ще дуже багато зусиль, що й робить повсякдень, повсякчас відомий український письменник, театральний критик, журналіст, хореограф і редактор Володимир Корнійчук. Побоюючись, що «писати вірші у наш час, то, мабуть, божевілля…», поет все ж залишається вірним високому кредо:
Писати потрібно кров’ю,
серцем і розумом…
Самовідданий митець і мистецтвознавець щиро вірить у те,
що серце виросте
до розмірів планети
і стукатиме у всесвіті
гігантським дзвоном…
Вже не один рік поет мешкає в розташованому неподалік від Києва місті Вишневому. Гуляючи приміськими стежками чи працюючи на тамтешніх городніх ділянках, вишнівчани нерідко можуть зустріти привітну, замислену, і на вигляд, і судячи з бадьорости мови та рухів, ще молоду людину, що любить ступати по землі босими ногами. То спочиває після напруженої праці, набирається сил для нового творчого злету всіма, хто його знає, глибоко шанований Володимир Корнійчук. При таких заміських зустрічах мимоволі згадуються його рядки;
Душа моя,
закута у каміння міста,
щомиті проситься на волю…
У село.
Там живлюще джерело українського роду. Не даремно ж у поетовій уяві сільські принади неодмінно асоціюються з величчю християнських храмів, до того ж, насамперед, з неповторною красою, унікальною величчю Володимирського собору, адже саме цьому духовному пам’ятнику судилося стати першим серед тих, що ведуть наш народ правдивою Божою дорогою.
Нещодавно Указом Святійшого Патріарха Київського і всієї Руси-України Філарета Володимир Корнійчук нагороджений Орденом Святого Рівноапостольного князя Володимира Великого ІІІ ступеня за заслуги у відродженні духовности України. Висока нагорода спонукає до високих роздумів, в унісон з якими звучать проникливі рядки нашого поета:
Адже тим і вивищуємось у Всесвіті,
що вміємо мислити і відчувати —
духовністю своєю вивищуємось.
І, сподіваюсь,
дійдемо до
Вищого Космічного Розуму,
до істини
Господньої.