Один із найплодовитіших наших веселих прозаїків — 73-літній Валентин Чемерис, вийшовши на заслужений відпочинок після тривалого головування в Адміністрації літукраїнського «Вишняка», торік здійснив, без перебільшення, літературний подвиг: самотужки зібрав, упорядкував, ґрунтовно проаналізував, дотепно прокоментував і підготував до друку, а потім відшукав та умовив спонсорів і, нарешті, видав за своєю ж редакцією дві надзвичайно цікаві як для нашого часу (бо смішні й повчальні!) монументальні книжки в товстих ламінованих обкладинках загальним обсягом 1040 сторінок Про першу з них — «У державі гетьмана Остапа», — де представлено творчість усіх 27 лауреатів Всеукраїнської літературної премії імени Остапа Вишні, було повідомлено в «Літературній Україні» за 10 вересня 2009 р. Друга книга — значно ширша й об’ємніша за розміром і тематикою. Це, власне, альманах, що складається з чотирьох об’єднаних у хронологічній послідовності книг, уміщених в одному блоці. Перша називається «А все почалося з Івана Сміхована», друга — «Червоний Парнас», далі — «Курінним ти служиш отаманом у державі гетьмана Остапа» і нарешті — «За столом ніхто у нас не Вишня». Видання здійснене за сприяння і з благословіння Патріарха Київського і всієї Руси-України Філарета.
Спочатку автор, так би мовити, прорубує читачеві вузеньку, але цілком прохідну просіку в хащах теорії комічного взагалі та світової й вітчизняної практики сміхотворення зокрема, особливо наголошуючи на благотворних властивостях сміху для людського й суспільного організму, що засвідчує винесена в епіграф огляду підсумкова сентенція.
Перша книга хоч найменша за розміром, зате найдовша за часовими параметрами (охоплює 1878 років від Ювенала!). Вона по суті заперечує свій заголовок (мабуть, це такий літературний прийом гумориста), бо, виявляється, люди почали сміятися (в піснях, жартах, примовках, прислів’ях, небилицях) задовго до Івана-Сміхована — відтоді, як Іванами в нашому краю ще взагалі й «не пахло». Навіть друкований сміх випередив Григорія Сковороду з його «Всякому городу — нрав і права», пізніше відшліфованого Іваном Котляревським. А Грицько Квітка-Основ’яненко, Петро Гулак-Артемовський, Євген Гребінка, Левко Боровиковський і навіть Микола Гоголь — то вже письменники, що, мов грецька богиня Афродита, виринули з хвиль океану народного гумору. Пізніше були Степан Руданський і Леонід Глібов, Іван Нечуй-Левицький і Михайло Старицький, Осип Маковей і Лесь Мартович… і аж до неперевершеного майстра віршованого фейлетону Володимира Самійленка. Усі вони зійшлися в одному короткому, сказати б, порівняльному сюжеті (аби не втомлювати читача хоч і класичними, але дещо архаїчними формами).
Чи не найбільш повчальною, як на мене, є друга книга альманаху — про гумористів і сатириків того покоління, коли «Парнас таки справді став червоним» не лише за назвою кольору політичної системи, а й від крови літераторів-сміхотворців, і не тільки…
Перед нами постають у трагічних образах і смішних або уїдливих творах колишні перчани Іван Ковтун (Юрій Вухналь) і Олексій Савицький (Юхим Гедзь), брати Губенки (Василь Чечвянський і Остап Вишня), перекладач Ювенала й Вергілія Микола Зеров і фейлетоніст-пародист Василь Еллан-Блакитний (Валер Проноза), чиновник дипломатичного корпусу й водночас автор двадцяти книжок гумору й сатири Микола Любченко (Кость Котко) та видавець, редактор багатьох періодичних видань і автор тридцяти книжок оповідань та байок Сергій Пилипенко, кам’янецький байкар Микита Годованець і полтавський гуморист-характерник Олександр Ковінька, валківський народний суддя й водночас письменник-сатирик Сергій Чмельов та галицький «слуга диявола» Ярослав Галан… Тобто, за офіційним визначенням, українські радянські письменники, так би мовити, першого ешелону — своєрідні камікадзе смертельного гумору.
Усі вони були репресовані. «Ніяка інша література в світі не захлиналася так у власній крові, як українська» — цитується вже покійний Олекса Мусієнко, автор підготовленої, але досі не виданої книги-мартирологу обсягом 30 друкованих аркушів «Олтар скорботи».
А ось що пише Валентин Чемерис:
«Трагедія українських письменників розпочалася за російського самодержавства: десять років тяжкої солдаччини відбув Тарас Шевченко із садистською забороною писати й малювати. Двадцять років каторги випало на долю Павла Грабовського — на засланні в Сибіру він і помер. Не уникли московських тюрем і переслідувань Панько Куліш, Микола Костомаров, Архип Тесленко… Якщо Василя Чумака, Гната Михайличенка чи, скажімо, Павла Савченка знищили денікінці, то вже Омелька Островського, Грицька Чупринку розстріляли комуністи — так розпочався страдницький шлях українських письменників під більшовицьким ярмом.
Творців українського красного письменства дружно нищили свої нелюди й чужі. (А втім, що фашисти, що більшовики — були однаково чужими: окупантами!) — в дужках наголошує Валентин Чемерис. — Непокірних чи неугодних «інженерів людських душ» часто позбавляли не лише права писати й друкуватися, а й власних душ», — і подає довгий, але далеко не повний перелік жертв коричневого й — особливо — червоного терору і, зокрема, наводить цитату з книги академіка Жулинського «Із забуття — в безсмертя»: «…було репресовано майже 90 процентів літераторів, прийнятих до Спілки письменників у 1934 році». (Завважмо: це був рік «консолідації» всіх радянських письменників під сталінсько-горьківським гаслом соц-реалізму). Нарешті, з сумом констатує: «Важко знайти іншу таку країну, як колишній “оплот миру” СРСР, де б так жорстоко переслідували і так люто забороняли, з таким садизмом нищили — і самих творців, і їхні твори, і пам’ять про них».
То, може, хоч у незалежній Україні щось змінилося на краще? — Куди там!
«Українські письменники, першими розпочавши боротьбу за незалежність, найбільше й постраждали — ні видаватись, ні друкуватись, ні копійчину заробити, ні… Але це окрема тема окремої розмови», — так завершує редактор і укладач другу книгу свого альманаху.
Третя книга — про тих, хто так чи інакше примудрився залишитися недостріляним або зумів знайти «свою нішу» в дозованому владою сатириконі. Це наші тепер уже класики, покійні Степан Олійник і Сергій Воскрекасенко, Анатолій Косматенко й Іван Немирович, Федір Маківчук і Микола Білкун, Грицько Бойко й Павло Глазовий, Дмитро Білоус і Полікарп Шабатин. А також нині сущі Петро Ребро і Дмитор Молякевич, Олег Чорногуз і Євген Дудар, Борис Поліщук і Михайло Прудник. І, ясна річ, не останній серед них і сам Валентин Чемерис. Та ще й на додачу легендарні майстри комедійної сцени Микола Яковченко та Юрій Тимошенко (Тарапунька).
Одне слово — це плеяда кошових і курінних отаманів обезбулавленого гетьмана. Червоною ниткою творчости більшости з них була провідна (і рятівна!) тема «боротьби з найлютішими ворогами українського народу — українськими буржуазними націоналістами». Такий собі самоссуканий на догоду політичним керманичам налигач, без якого годі було пропхатися в сатирики, як у лірики — без ура-патріотичних партпаровозиків.
Тож перед висвітленням реальних сатиричних здобутків «остапівців» для непосвячених або ж малообізнаних із видавничою кухнею тих часів автор відкриває завісу над суворо утаємниченою, всюдисущою, всепроникаючою і всемогутньою організацією-невидимкою під назвою Головліт.
Кращої, з досконалим фаховим знанням справи, характеристики Головліту як найжорстокішої совіцької цензури, та під- або самоцензурних літераторів і «ланцюгових псів ідеології», як у передньому слові до третьої книги альманаху, ви навряд чи де знайдете. А прочитавши цю передмову під іронічною назвою «…І гарантує громадянам свободу друку», можна зрозуміти, якщо не пробачити, дивні на перший погляд і несприйнятні сучасними читачами ідеологічні запопадливості суспільних розважальників «під Вишнею». Мовляв, і хто їх, дурнів, за язик тягнув?! А отже, тягнули — та ще й як! Цитую В. Чемериса:
«В часи “компресу” — Комітету по пресі — сидів спеціальний чиновник, котрий приходив на роботу лише читати видані книги. Мабуть, у жодній країні не було такої посади… А перед цим кожний рядок книги, чи то пак ще рукопису, перечитував редактор — перший по суті цензор, потім завіду-
ючий редакцією — другий цензор, потім головний редактор чи його заступник — третій цензор, потім справжній цензор із Головліту (найголовніший), а вже тоді чиновник із Комітету по пресі — п’ятий цензор. Трудно було за такого контролю хоч що-небудь провести в творі чи, бодай, не там поставити акцент — виловлять, затаврують, загризуть! Варто ще додати, що, крім згаданих п’яти цензорів, за книгами слідкували ще три стовпи тодішнього режиму — ідеологічні відділи райкому-обкому чи ЦК партії республіки та “компетентні органи” — КДБ. А вже цих церберів провести було практично неможливо… Що й казати, тяжко було сатирику в есесесерії. В друк ішли лише дрібні речі, гострі ж — у стіл… Будь-яка критика чи правда тодішнім режимом іменувалася не інакше, як клєвєта». Зрозуміло, з організаційними чи навіть кримінальними висновками…
Книга четверта — «За столом ніхто у нас не Вишня» — представляє, так би мовити, завершальний ешелон (чи ряд) сміхотворців. Більшість із названих тут «невишнівців», прокладаючи трасу до Парнасу, не таврувала прокляттям «українських буржуазних націоналістів». Хоч декотрі таки не уникли досить суворих репресій. Дехто навіть обіймав досить чільні чиновницькі посади, інші ніколи нічого не обіймали, а таки потрапили в четвертий ешелон. Серед них — Віктор Баранов, Владислав Бойко, Микола Білокопитов, Микола Возіянов, Гриць Гайовий, Анатолій Гарматюк та ін. — за алфавітом. Сюди ж потрапили байкар Олексій Сеник (Олекса Запорізький) — в’язень ще сталінських концтаборів, а потім політичний емігрант і насмішкуватий поліглот Микола Лукаш — внутрішній політичний вигнанець, а також пересмішник Олесь Жолдак — учасник війни, ровесник багатьох представників «розстріляного відродження» і навіть Олекса Ющенко — сподвижник і приятель усіх класиків української радянської й пострадянської літератури.
У кінці свого альманаху під заголовком «Ось вони — наші сміхотворці!!!» (з трьома знаками оклику) В. Чемерис подав список в алфавітному порядку майже сотні, на думку автора-укладача, кращих українських сатириків-гумористів за майже сто останніх років їхньої сміхотворчої діяльности — від Артемчука до Ячейкіна. А на всіх пересмішників, каже письменник, передбачаючи закиди колег у невсеохопленні, просто місця не вистачило…
* Гелотологія — наука про сміх.
** Валентин Чемерис. З ким сміється Україна. Антологія українського сміху: Літературно-художнє видання. — К.: Фітосоціоцентр, 2009. — 660 с.