НЕДРИГАЙЛІВЩИНА ПЕРЕЖИЛА ТЕ, ЩО ПЕРЕЖИЛА ВСЯ УКРАЇНА

Нещодавно в місті Суми вийшла друком книга Ігоря Скрипченка і Івана Абаровського «Недригайлівщина: у дзеркалі історії». Це — перше видання, яке найповніше охоплює історію Недригайлівського району Сумської области з найдавніших часів до початку ХХІ століття. Але авторам не слід було користуватися комуністичною термінологією. Так, українські війська недоречно називати петлюрівськими, а загарбання Росією України — встановленням Радянської влади. Однак автори показують, що собою являла «радянська влада». У книзі вміщено спогади Андрія Абаровського із села Вільшана про те, як люди на ярмарку почали обурюватися більшовицькими порядками. Раптом з’явився більшовик верхи на коні й почав шмагати людей нагайкою, а потім вистрілив із нагана в одного діда. Люди стягли більшовика з коня і вбили. Під’їхало ще шестеро кінних більшовиків, але і їм довелося тікати. Та вночі прибув військовий загін. Червоні карателі схопили найактивніших учасників заворушення, вивели в ліс і розстріляли, серед них — і пораненого діда та ще двох потерпілих, яких витягли з лікарні.
Вражають спогади свідків Голодомору 1932–1933 років. Люди згадують, що неврожаю не було. Але влада позабирала в них їжу. В селах і на хуторах валялися трупи померлих голодною смертю. Бували й випадки людоїдства. Ось уривок зі спогадів Варвари Ющенко з Хоружівки: «Найчастіше спочатку помирала мати, бо вона намагалася все віддати дітям. А потім, коли діти залишалися самі, то, не маючи їжі, помирали й вони. Влада нічим не допомагала голодуючим, а навпаки — забирала останнє. Комсомольці і активісти виносили з селянських хат останню зернину».
Селянин Кирило Діброва розповів про своє село Вільшану: «У нашому селі було близько 1200 дворів. Із них розкуркулено 152 господарства, з яких 72 особи вивезено на далеку північ. Крім цього, багато людей засуджено «трійками» з «тисячників». Цим засудженим оголошували термін кари, але більше від них не було жодної чутки і ніхто з них не повернувся. Село було вороже наставлене проти влади. І до 1929 р. у нас не було жодного комуніста, крім наїжджих, переважно росіян. До колгоспу селяни не вступали, не дивлячись на терор “тисячників”, прізвищ яких не пригадую, насланих із Росії. Людей викидали з дітьми зимою на сніг, майно все вивозили до колгоспу, а хату замикали. По селу був наказ: хто пустить розкуркуленого до себе в хату, тому те саме буде. Селянина Дмитра Криштопа, який пустив до хати свою розкуркулену рідню, так само викинули на сніг із малими дітьми і забрали все майно.
До колгоспу селян загнали силою. Намагання поставити головою присланого росіянина Павла Дєєва ні до чого не призвели: селяни обрали головою чоловіка зі свого села. Тоді Дєєва призначили головою кооперації, а обраного селом голову колгоспу незабаром засудили за “саботаж”. Після цього знову обрали свого селянина, якого теж було засуджено. Далі вже головували прислані. Люди переконалися, що спротив безнадійний.
У 1933 році в селі вимерло від штучного голоду 714 людей, в тому числі 62 сімейства, серед яких вимерла й сім’я священика Павла Бондаренка.
Люди були пухлі та настільки виснажені, що, наприклад, Панько Шевченко пішов до лісу біля села, нарвав торбу липового листя, але так вибився з сил, що сів під деревом і вмер. Трупи померлих ховали у масових могилах. Дітей-сиріт забирали до дитячого притулку при колгоспі, а потім їх відправили невідомо куди». З окупаційною владою боротися демократичними методами було неможливо.
А в Росії можна було роздобути хліб. Тимофій Тютюнник із села Хоружівка згадував: «Змучені голодом люди в пошуках кращої долі ходили аж до далекого Сибіру. Багато з цих людей поверталися на рідну землю, але деякі залишалися на чужині назавжди». Є й спогади поета Олекси Ющенка: «Батько міняв сяку-таку одіж у найближчому російському селі на Курщині — на борошно». Ольга Голоденко із смт Терни: «В період Голодомору вижили за допомогою дядька і тітки. Вони жили в Москві, часто присилали ситець, білизну постільну, а ми ці речі продавали або міняли на харчі». Олександра Кульбачна із смт Недригайлів: «Майже кожного дня хтось помирав. За ці два роки село опустіло більше, ніж згодом за Другу світову війну».
Марія Токмань згадувала, що в її селі Зеленому під час Голодомору померло близько третини дітей. Вона зробила висновок: «Тяжко повертає собі народ України духовне здоров’я. І тільки правда здатна зняти наслідки шоку, заподіяного епопеєю насильницької колективізації та голоду. Тільки виповівши минулі страждання, крок за кроком пройшовши заново хресну путь своєї далекої і близької історії, віднайде себе наш народ, гідний прекрасної долі».
У книзі також подано розповіді про видатних земляків. Геннадій Іванущенко у біографічному нарисі «Український розвідник Іван Литвиненко» висвітлює життєвий шлях уродженця Хоружівки. Офіцер Іван Литвиненко брав активну участь у Визвольних змаганнях українців 1917–1920 років. Опинившись в еміграції, полковник Литвиненко став професійним військовим розвідником. Український військовий і політичний діяч Тарас Бульба-Боровець писав про нього: «Полковник Іван Литвиненко мешкав тоді в Рівному. З наказу уряду УНР він керував українською розвідкою на польсько-радянському кордоні. Я одразу став його співпрацівником для виконання кур’єрних обов’язків. За наказом полковника Литвиненка наша молодь передавала на другий бік кордону директиви уряду УНР та літературу, а звідти отримувала різні матеріали, совєтську пресу та книжки. Ця наша робота особливо пожвавилася під час великого голоду в Україні 1932–1933 рр. Ми приносили з-за радянського кордону велику кількість зразків “хліба”, випеченого з дерев’яної кори, листя, просяної лупи, буряків та інших складників… Ці експонати голоду в СРСР уряд УНР із меморандумами надсилав до Ліги Націй та поширював на весь світ, хоч той світ був на все глухий…»
Полковник І. Литвиненко стояв практично біля витоків розвідки УПА. Згодом його заарештували чекісти. У 1946 році він проходив по слідству у справі члена першого Проводу ОУН П. Кожевнікова. Подальша доля Івана Литвиненка невідома.
Редактор Недригайлівської районної газети «Голос Посулля» Ігор Скрипченко та директор Недригайлівського районного музею Іван Абаровський висвітлюють також участь своїх земляків у боротьбі за проголошення Незалежности України та подальший перебіг історії краю. Їхня книга «Недригайлівщина: у дзеркалі історії» адресована вчителям, історикам, краєзнавцям, студентській та учнівській молоді, широкому читацькому загалові.