Хто з’їдає народні гроші?
Розрекламовані свого часу наміри нової влади обмежити витрати на своє утримання так і не стали конкретними діями. І, схоже, що й не стануть
У роки так званої перебудови ми обурювалися тими пільгами і благами, якими користувалася тодішня партійна номенклатура. Зокрема, правом на медичне обслуговування і відпочинок у лікарнях та санаторіях з приставкою «спец», отримання продовольчих пайків. Тоді, на початку 90?х, ми свято вірили, що в Українській державі все буде інакше. Та не так сталося, як гадалося…
Кому бублик, а кому дірка від бублика
Колишній союзній партійно-господарській номенклатурі і в сні не могли приснитися ті пільги і гарантії, якими наділили себе в незалежній Україні її чиновники. І це на тлі зубожіння десятків мільйонів українців, які на початку 90-х років опинилися за межею бідности, коли сотні тисяч, якщо не мільйони людей, особливо похилого віку, ледве зводили кінці з кінцями. Більш того, в «лихі» 90-ті траплялися, як засвідчували потім результати судової експертизи, випадки, коли люди помирали й голодною смертю. Звісно, що при цьому чисельність населення України почала стрімко знижуватися. А ось чисельність армії чиновників не менш стрімко поповзла вгору, збільшувалась кількість безпритульних дітей і водночас — «крутих» іномарок для князьків обласного і районного масштабу, не кажучи вже про столичних.
Не заглиблюватимусь в наше не таке вже й далеке минуле, а скажу лише, що ось уже протягом майже двох десятиліть всі рекорди щодо витрат на своє утримання «б’ють» вищі чиновники. Зокрема, депутати Верховної Ради України, Президент України, а також міністри Кабінету Міністрів України, судді Конституційного і Верховного судів, працівники Генеральної прокуратури, державні службовці інших вищих державних структур. Наприклад, зарплатня одного депутата становить сьогодні близько 20 тисяч гривень. Окрім неї, ця категорія громадян ще й користується майже 40 різними пільгами, наприклад, правом на безкоштовні оздоровлення, телефонні розмови, проїзд у громадському транспорті. Полюбляють парламентарі їздити й за кордон. Отримавши в столиці квартири, вони — по закінченні каденції — приватизують їх. Якщо підрахувати кількість депутатів всіх скликань, які придбали таким чином житло в Києві, то не важко визначити скільки коштів було витрачено на вирішення їхніх житлових проблем. Не вдаватимусь до арифметичних підрахунків на шпальтах газети, а скажу лише, що один рік утримання нашого парламенту обходиться для державного бюджету майже в один мільярд гривень. І це без врахування забезпечення їх житлом. Загалом асигнування на утримання Президента України, Кабінету Міністрів та інших вищих сановників є захмарними. В цьому легко переконатись, ознайомившись із Державним бюджетом України.
Водночас держава не спроможна асигнувати достатньо коштів на вирішення багатьох нагальних проблем, в тому числі і тих, які становлять небезпеку для існування нас як нації. Зокрема, на боротьбу з демографічною кризою. Нагадаю, що на початку 90?х років нас, українців, було понад 52 мільйони. Сьогодні ж — менше 45 мільйонів, тобто населення України скоротилося на 8 мільйонів. Основною причиною цього є те, що смертність перевищує народжуваність майже вдвічі, що є рекордом для Європи. Але складається враження, що держава не дуже переймається цією проблемою. Зокрема, на боротьбу з онкологічними захворюваннями, які набирають в Україні обертів, зживаючи щороку з білого світу 160 тисяч українців, асигнується близько 600 мільйонів гривень. На рік. Скажу більше: вже 18 років триває будівництво хірургічного корпусу в Національному інституті раку, але його закінченню не видно ні кінця, ні краю. Причина банальна: жоден із урядів не може виділити кілька мільйонів гривень на завершення цього довгобуду.
Серед багатьох чинників, які привели сотні тисяч українців на Майдан восени 2004 року, було і почуття соціальної несправедливости: люди втомилися спостерігати, як чиновники все більше нагадують жирних котів, які жирують за їхній рахунок. Проводирі майдану перед мільйонами людей зі всіх куточків України пообіцяли ліквідувати соціальну несправедливість. Та слова, на жаль, не дотримали. Бо жоден чиновник не пересів з «Мерседеса» на «Ланоса» чи «Славуту» вітчизняного виробництва, жоден санаторно-курортний заклад жодного міністерства чи відомства не був перепрофільований для потреб тих же дітей — вихованців дитячих будинків, чи інших соціально незахищених категорій населення, жодному вищому чиновнику не «врізали» зарплатні.
СЛОВО ДАЛИ — СЛОВО ЗАБРАЛИ
Під час президентської передвиборчої кампанії біло-блакитні обіцяли відновити соціальну справедливість у країні. Вибори вони виграли. Відразу після інавгурації Президент України Віктор Янукович оголосив, що починає наступ «на непомірні апетити українського чиновництва», яке «обліплене» різноманітними пільгами і гарантіями, як пес блохами. А щоб виборці повірили в щирість гаранта, він урочисто оголосив про те, що на 50 відсотків скорочує розмір своєї зарплати. Все. Крапка: на цьому «наступ» закінчився. Мабуть, як кажуть у таких випадках, скінчилися патрони.
Якщо згадати не таку вже й далеко минувшину, то в пам’яті спливуть гнівні промови багатьох тодішніх опозиціонерів, які вимагали від тодішньої влади теж скоротити витрати на своє утримання. При цьому вони облесливо обіцяли нам, виборцям, що як тільки-но прийдуть до влади, почнуть насамперед із ліквідації тих пільг і гарантій, про які я казав вище. Принаймні обіцяли суттєво скоротити їх. Прийшли. І збільшили кошторис адміністрації Президента, Верховної Ради, Кабінету Міністрів України, інших чиновницьких структур. Суттєво збільшили.
Нова влада не соромиться відзначати державні свята, проводити різні заходи на досить високому рівні. І хай би лилися на їх торжествах «мед і горілка рікою», аби робилося все це їхнім коштом. Та ні: можновладці тратять наші з вами мільйони. Наприклад, проведення військового параду з нагоди 65?річчя Перемоги у Другій світовій війні, яку нинішня влада інакше як Великою Вітчизняною не називає, коштувало нам 16 мільйонів гривень. Смішна сума? Згоден. Але її вистачило б для спорудження кількох гуртожитків для військовиків контрактної служби, які не мають власного даху над головою, придбання для госпіталів новітнього діагностичного обладнання тощо. Але що, скажіть, нашим можновладцям до армійських проблем, коли у них є і дах над головою, і лікуються вони не в госпіталях.
До речі, військові паради, приурочені до закінчення Другої світової війни, окрім України, проводяться лише в Росії, що й зрозуміло: російська влада експлуатує цю дату з метою власного возвеличення. Натомість жодна країна антигітлерівської коаліції не додумалася 9 травня виводити на вулиці своїх столиць танки й ракетні установки. Окрім інших причин, не останню роль тут відіграють і фінансові витрати.
Після так званого Дня перемоги Україна відзначала День медичного працівника. Переважна більшість лікарів, медичних сестер отримали від свого керівництва грамоти, почули слова подяки за свою нелегку працю. І на цьому для них все святкування скінчилося, хіба що, може, ще по келиху «шампанського» випили. Натомість сама влада для себе організувала святкування з розмахом. Зокрема, для урочистого засідання орендувала Національний палац «Україна», що обійшлося в майже 200 тисяч гривень. Загалом із кишень платників податків на це пішло не багато не мало, а майже 1 мільйон гривень. Наприклад, чималу суму довелося викласти за можливість транслювати на величезні плазмові екрани виступи прем’єра Азарова і міністра охорони здоров’я Митника, які були присутні на урочистостях. Був і святковий концерт, який, мабуть, теж обійшовся в пристойну — як на пересічного громадянина, що ледь зводить кінці з кінцями — суму. Бо ж навряд чи та ж Ольга Сумська погодилась би за 200–500 гривень бути ведучою, а Віктор Павлік, Катерина Бужинська, Іво Бобул та інші так звані зірки, співати. Втім, пан Іво міг і просто так заспівати на честь нової влади, якій він дуже симпатизує.
Можливо, мої міркування комусь здадуться дивними, мовляв, один мільйон сьогодні — це не гроші. Але ж саме з цих мільйонів складаються мільярди, десятки мільярдів, з допомогою яких можна, як мовиться, гори звернути. Але ж для українського чиновництва, зокрема й того, що засіло у вищих коридорах влади, власне благополуччя важливіше. І тому — за великим рахунком — пересічні пенсіонери, звертаючись за допомогою до тієї ж районної лікарні, змушені купувати практично всі ліки власним коштом, витрачаючи останні копійки, тому в українських лікарнях щодня помирають десятки дітей, на лікування яких не вистачило грошей. Спробуйте пояснити їхнім матерям логічність тих витрат, які несе Україна на утримання чиновництва, придбання для них броньованих «Мерсів» і «Майбахів», забезпечення безкоштовним лікуванням і оздоровленням у кращих лікарнях і санаторіях держави, тих заходів, що проводяться у нас заради задоволення себелюбства, спробуйте переконати їх, що нова влада почала наступ на власні «непомірні апетити». І якщо згорьовані жінки за це плюнуть вам у лице, то, мабуть, правильно зроблять…
Сергій ЗЯТЬЄВ