послання, вкрай необхідне нині

Людина має бути гідною себе

Параска Плитка (мистецький псевдонім — Горицвіт) народилася 1927 року в селі Бистрець, тепер Верховинського району на Івано-Франківщині, в сім’ї відомого в Косівському краї коваля та освіченої людини Штефана Плитки і талановитої ткалі й вишивальниці Анни. Згодом сім’я перебралась до Криворівні.
Параска закінчила тільки чотири класи, але завдяки батькові знала мови, зокрема німецьку, й, коли почалася Друга світова війна, працювала перекладачем у сільській канцелярії. У 1943?му вирішила добиратись до Німеччини, аби вступити до університету, проте доля підготувала їй роботу служницею, а замість знайомства з німецькою культурою — приниження. Повернувшись до Криворівні, прилучається до національно-визвольного руху, стає зв’язковою УПА (мала псевдо — «Ластівка»). А потім був арешт і десять років сибірських таборів, майже п’ять з яких дівчина пересувалась на милицях, бо обморозила ноги…
Із киянкою Наталею Шевченко — автором прозової книжки «Протоколи рибного дня» (під псевдо «Лія Шева»), науковим співробітником НЦТМ ім. Леся Курбаса, — ми познайомилися на незвичайній виставці робіт Параски Плитки. Пропонуємо нашим читачам розмову з нею
— Пані Наталю, виставка, що відкрилась нещодавно (і працюватиме до кінця березня) у Національному музеї літератури України (торік така сама відбулася в Музеї Михайла Грушевського), багатьох просто вражає. Відвідувачі зачудовані, благоговійно вдивляються в численні експонати. А у виставкових залах — якась незвична аура: мовби душа дивовижної гуцулки тут. Чим прикликає-зачаровує її постать сучасних людей?
— Параска Плитка-Горицвіт була людиною-мудрецем, тобто мудрою серцем, а не тільки розумом. Таких людей не так багато. Це — самородки. Хоч життя і потрудилося у парадоксальний спосіб, щоб та мудрість викристалізувалася в людині через випробовування, як це і сталося з Параскою Степанівною, котра молодою дівчиною пройшла «школу» сталінських таборів. Те, про що вона говорить своєю творчістю, не має часового обмежника сприйняття: краса світу, гідність людини, Божа милість. Сучасників, гадаю, як і людину будь-якої епохи, зворушує й зачаровує той непідробний прояв християнської «дитинности» («будьте, як діти»), щирість, простота і глибина думки та почуття (я б навіть сказала одним словом — «почуття-думки»), що випромінюють з її картин і текстів.
— Самотня жінка в горах — це не зовсім легко навіть сьогодні. Параска стільки років не тільки давала собі раду, а й потужно творила. Який доробок лишила по собі і що відкриваєте в ньому для себе та для загалу?
— Власне, її творчий доробок (його обсяг і характер) невід’ємний від життєвого вибору мисткині, її способу життя. Параску Плитку можна назвати «черницею в миру», яка сама собі обрала послух — творче служіння. Вона залишила кілька сотень книжок, серед яких понад 50 — рукотворні фоліанти в 500 сторінок кожна, написані каліграфічним почерком і оформлені орнаментами і малюнками, а також велику кількість малюнків з різної тематики та ікон, фотографії, скульптурки, витинанки. Це три «архіпелаги»: духовні тексти (молитви і житія святих; етнографічні студії, народні оповідки, авторські колядки, казки тощо; а також лірична поезія, верлібри і проза, серед них — пригодницький роман «Індійські заграви», щоденники. Такий обсяг її творчої спадщини може викликати у сучасної людини тільки захоплене подивування і навіть — сором за дармотратність свого життєвого часу і таланту. Надто ми стали скупі у віддаванні, «небагатодітні» у творчості. Нас може дивувати те, що людина колись дала собі обітницю і дотримувала її все життя, не маючи над собою сторожа, окрім власного сумління. «Славити мир Божий на землі» — як подяка Богу і добрим людям за те, що вижила в таборах. Параска Степанівна не мала городу і худоби, не отримувала пенсії, жила з того, що збирала в лісі, і з того, що приносили люди, які з’їжджалися до неї з усієї України, — за етнографічним матеріалом, за її словом, за її мудрістю. У фільмі Павла Фаренюка «Світ Параски», єдиному документальному фільмі, знятому за її життя, Горицвіт говорить про те, що любить працювати вночі, бо жоден звук не відволікає її від почерп’я творчого. Я слухала і думала: «Боже, на якій тонкій струні душі треба грати і які витончені мелодії, що навіть денні звуки — не міста, а гірського присілка з хатою на окремому горбочку — можуть заважати настрою цього душевного інструмента!..» Параска Степанівна, за спогадами людей, які знали її за життя, не цуралася громади, але коли постувала, писала ікони, могла не відчиняти дверей навіть священикові — була у своєрідному затворі.
— Пані Наталю, Ви, працівник Центру Леся Курбаса, займаєтесь творчою спадщиною Параски Плитки, хоч із нею самою не були знайомі. А як вийшли на її світ? І чи випадкова така випадковість?
— До сфери моїх наукових зацікавлень входить не тільки театрознавство, зокрема дослідження сучасних акторських секретів, а й антропологія творчости, феномен життєтворчости. Тобто, якщо коротко: людина як творець власного життя. Параска Плитка-Горицвіт і є тією людиною-творцем у повному обсязі цього поняття. Її творчість, зокрема енергія її слова, органічно пов’язані з тією безупинною духовною роботою, яка відбувалася в її душі. Є такі слова в давньому українському ірмосі: «Серце моє, к Тебі, Слово, да возвиситься…». Творчість Параски Горицвіт, за моїм відчуттям, є втіленням цих слів із духовного співу. І саме це мене заворожує в її долі й таланті. А щодо моєї особистої зустрічі з її світом, то це все — знаки. Щось уловлює душу — світлина, грузинська в’язь літер, якими Горицвіт іноді оформлювала написи, бо дуже любила грузинську культуру, як і я; дата, намальована нею на шафі, яка виявляється роком мого народження… Навіть те, що я потрапила до Криворівні якраз перед іншою своєю поїздкою — до Індії, куди ми мали везти виставку живопису Володимира Козара під назвою «Від Карпат до Гімалаїв», а для Параски Степанівни Індія була ледве не духовною батьківщиною — отже, за збігом обставин, я ніби передавала вітання Гімалаям і від неї…
— Ось зовсім недавно (1927–1998) вона жила. У своїй невеличкій хаті-робітні писала й виготовляла з написаного книжки — всі в одному примірнику; таких книжок чимало; а ще багато малювала — є ціла галерея портретів видатних людей, є ікони… В чому її феномен, магнетизм? І які загалом уроки Параски Плитки?
— Вона дублювала свої книги, тож малоймовірно, що є книги в одному примірнику. Рукописні вона ще й набирала на друкарській машинці, яка представлена на виставці.
Магнетизм Параски Горицвіт — у тому самому, що й магнетизм усякого духовного подвижника. Це — цілісна, праведна душа, до якої не пристав бруд світу, яка висвітлює все, до чого торкається. Уявіть собі, пройти майже десять років жахіть сталінського табору в дуже молодому віці й не тільки не зламатися, не втратити віри в Бога, а й — і це головне — віри в людську гідність. Людина має бути гідною себе (тобто образу Божого) за будь-яких обставин життя. Це те послання, яке вкрай необхідне в наш час кризи людяности.
— Недавно відбулися Парасчині читання. Розкажіть, будь ласка, що це?
— Ідея організувати читання Парасчиних творів виникла у нас із Галею Стефановою, чудовою українською акторкою й ініціатором цієї виставки в Музеї літератури. Ось ми й зробили таку першу пробу — 1 березня, в день народження Параски Горицвіт, — у Музеї та на радіо «Культура» в програмі письменниці Лесі Вороніної. Галина — професійна акторка, чудовий читець, із глибоким оксамитовим голосом, який дуже співзвучний із мелодикою ліричних текстів Параски. Я — людина більш драматична, отже, вношу в наш дует читання саме такі, дещо бентежні, нотки…
— Земну місію Параски Плитки-Горицвіт сьогодні означують по?різному: малюючи, пишучи, укладаючи словничок гуцульської говірки, передавала красу Карпатського краю; утверджувала силу людського духу — попри всі випробування та несприятливі умови; а мені здається, що своєю самотою, своїм стражденним життям вона продемонструвала: суєта виїденого яйця не варта. Бо по всьому лишаємо лише висіяні з тієї суєти перли справжности. «Душа безсмертиться молитвою», — писала Параска у своєму щоденнику.
— Я б уточнила: не просто молитвою, а творчою молитвою. Не тією молитвою, що просить, а тією, що віддає, благо-дарить. Легко бути вдячним, коли життя посилає тільки подарунки. Та, хоч як дивно, люди не завжди вдячні навіть за добро. А ось бути вдячним за все, що дає життя, — це вже особлива осяйність духу і труд душі. Уособленням саме такої безвідносної вдячности й була Параска Горицвіт. Вдячности життю, рідному краєві, красі гір, степові палючому казахському, де відбувала покарання і де народилась її поезія, берізкам над хатою, де так вільно і радісно писалося, «потоку замельодженому», квітці, своїй бідній хатині, що захищала та служила і де народжувалися книжки Параски — її діти, як вона казала. Дяка людям, яких зустріла в житті, — за науку, за доброту душі. Зокрема, тим, із якими звела лиха доля в таборах. Параска залишила два томи «Листів без відправки», де адресатами були і живі люди, і ті, що залишилися тільки у спогадах, у таборах. Нікого не забути, нічого не пропустити, навіть бодай маленьку річ — дощечку, на якій писала. Встигнути подякувати, «доки ще не пізно». Так називається книжка верлібрів Горицвіт. Взагалі, варто зазначити, що творам Параски притаманний точний ритм, вишукана стилістика (нічого рустикального), рідкісне чуття міри і смаку на деталь, образ, композицію, колір. Це особливий талант до Краси, до гармонії. Але навіть не це головне — в її рядках завжди відбувається диво. Тяжке почуття (самотности, душевного болю, фізичної знемоги), яке так чи так заступає в серце людини, бо воно, серце, «відчутне», як казала Параска, — завжди висвітлиться молитвою в будь-якому її тексті, прозорому енергетично настільки, що рядки ніби перетворюються на голограму душі. Це реальна магія, карпатська.
— Кажуть, вона й сьогодні скликає людей до себе, гуртує їх — це правда?
— Так. Духовне братство Параскеви, як я його випадком назвала. Завдяки Парасці Горицвіт особисто я познайомилась із багатьма чудовими людьми, зокрема з о. Іваном Рибаруком та його дружиною, талановитою поеткою Оксаною Зеленчук-Рибарук із села Криворівні. Власне, це їхніми трудами, волею і любов’ю світ Параски Горицвіт відкрився широкому загалу.
— А що зосталось у Криворівні після смерти Плитки-Горицвіт? Чи видаватимуться її твори?
— Зараз у селі є Музей Параски Плитки-Горицвіт, видано дві книжки («З наймолодших років моїх» і «Старовіцькі повісторькє») та альбом ікон. У Центрі театрального мистецтва ім. Леся Курбаса створено фільм про Параску Горицвіт «Коляда для Параски» (режисер — Олег Драч). І це тільки початок…
— Дуже дякую за розмову. І вічна пам’ять та слава трудівниці Парасці з Криворівні.



Інтерв’ю провела Наталка ПОКЛАД