У ніч на 22 січня 1978 р., в річницю Дня Соборности України, спалив себе колишній політв’язень польських і радянських тюрем Олекса Гірник. Сталося це на Чернечій горі неподалік могили Тараса Шевченка. Перед самоспаленням він розкидав 1000 власноруч написаних листівок. То був протест проти поневолення України

Олекса ГІРНИК
Коли мовчать блаженніші отці,
коли мовчать державні верховоди,
я сам, з його листівкою в руці,
ступаю босим на небесні сходи,
не вперше йду побачитися з ним,
героєм нашим і моїм Святим.
Наш оборонцю,
світоче недремний!
Прийми від нас уклін земний;
знай — подвиг твій
не був даремний:
у світ жорстокий, морок темний
пробився промінь осяйний.
На тлі буденних наших справ,
у час ворожої сваволі
ти кинув виклик нашій долі.
Своєю смертю смерть здолав,
як смолоскипом, запалав,
щоб освітити шлях до волі.
Чи ти сміявся в небо голубе?
Чи милувався днем чудовим?
…Нестерпний біль щодень
терзав тебе одноголовим,
двоголовим
до крови жадібним орлом,
казився молотом, серпом,
щорік виснажував нещадно.
Ти все пізнав, аби нащадок
не став калікою, не став рабом.
Я знаю: ти не «відійшов»,
не зник — для нас навіки
будеш оборонцем.
Ти лиш руками затулив свій лик
на мить, коли душа
пішла за сонцем.

КЕНТАВРИ
Вони, кентаври,
тільки мруть самотніми.
Вони століттями
шукають булаву
і мчать до моря
табунами-сотнями
топити суєтну рутину степову.
Я бачив їх з вікна у світлі місяця,
що тихо сіяв лагідний свій чар.
Я бачив там, як їхні очі світяться
і чув неописанні звуки їх кіфар.
Відкіль вони,
і як могло це статися?
Чи не міраж поманює звіддалеки?..
Я вибіг на дорогу, щоб дізнатися,
і остовпів:
то не кентаври — козаки.
Їх так багато…
Йдуть чіткими парами.
Ідуть і їдуть цілі сотні, курені.
А он музики з кобзами,
цимбалами —
і я вже чую рідні похідні пісні.
Ще здогадався:
військо — перед битвою.
О Україно! — і я кинувся до них,
схвильований, з єдиною молитвою:
«Візьміть мене у бій,
заради всіх святих!»
Але ніхто, ніхто не озивається,
ніхто й бровою не повів на ті слова.
«Послухайте!..» —
з розпуки серце крається,
мовчанки тої не сприймає голова.
Я ще стою над битою дорогою,
та військо покидає вже моє село:
ген потяглося в небо за корогвою,
убік до місяця поволі попливло.
Ті образи, живі, не намальовані,
так несподівано явились уві сні,
розворушили болі притамовані
і нагадали про обов’язок мені.

ВІЧНІСТЬ
Архипові Данилюку
Це нуль-матерія,
нуль-динамічність,
абстрактна категорія, і — все.
Але вона — закон безсмертя, Вічність.
Вона за нами стежить, нас «пасе».
Таке її призначення і право —
іти за міріадами життів,
стояти незворушно й величаво
над юрмищами зоряних світів.
Страшна її нічим не бита карта
у грі зі Всесвітом
на вічне забуття,
але сама і назвиська не варта
без нашого миттєвого життя.
Либонь, тому не зловживає грою
і поспіхом не спалює мости,
залюбки лишає нам з тобою
надію відігратись, підрости.
Вона сама, з надією під сподом,
невпинно ловить
свій майбутній час,
усім смертям є чистим антиподом
і, може, навіть породила нас.

ЧОРНИЙ КІНЬ
Чорний кінь летить у високості.
Чорний кінь жере небесну синь.
Не приїду вже до тебе в гості,
Галю, Галю, плакати покинь.
Чорний коник дався молодому —
хоч до пекла з ним лети-біжи.
Не чекай, матусю, нас додому,
більше не гадай, не ворожи.
Чорний коник — око смарагдове —
у безкраю ніч поніс мене. Ой не скоро нас, мої братове, мати Україна пом’яне.
На горі, на білому помості,
наче ворон, звився чорний кінь.
Тут за волю краю клали кості
без перерви сорок поколінь.
* * *
Олесеві Берднику
Ми кличемо зі Всесвіту братів, ждемо,
коли той розум відгукнеться,
але чомусь соромимося слів
про тугу нашого земного серця.
Тим часом, друзі, то якраз воно
боїться самоти, неначе ката,
і в космосі прорубує вікно,
бо хоче, бідолашне, мати брата.
Спочатку тільки радарами душ
ми лебеділи в небо таємниче…
Тож хай не забуває вчений муж,
яка?то сила до зірок нас кличе.
Ясним вождем для нашої руки,
хиткої між вулканом і морозом,
живуть, немов сіамські близнюки,
гаряче серце і холодний розум.

СЕНС ЖИТТЯ
Немає вічного «царя природи» —
Земля щораз могутнішого родить.
Закономірність.
Вони покірно відійшли,
як ті невдахи-поторочі,
і вже з правічної імли
на нас не глянуть їхні очі.
Вони пішли у небуття,
еректус і неандерталець,
бо вже скінчили власний танець
на сцені вічного життя.
Чому ж тут вижили давніші —
комаха, птаха, риба, звір —
а не кмітливіші, вправніші?..
Хто режисує цей добір?
Хто поховав старих акторів,
аби не слухати докорів,
аби цю нішу для нових
звільнити від ротів старих?..
Той розпорядник, певне, чує —
заміну вже й мені готує.
Так-так, про неї він подбає
і кроманьйонця поховає,
аби у ніші гомінідів
не залишилось дармоїдів.
Аби я виглядом живим,
на ті часи уже бридким,
не викликав будь?де, щоразу
таку небажану відразу
в нового славного «царя»,
а той плекав без тягаря
цю ноосферу, як оазу…
Хтось предковічний, незбагненний
посіяв задум сокровенний,
де кожний «цар» повинен жити,
щоб зміну вище підсадити.
Такий от рух у майбуття —
чи не єдиний сенс життя?..

САКРАЛЬНА ПУТЬ
Вікторові Мокрицькому
О, так, духмяних руж
для нас уже нема,
вже одлетіли наші срібні гуси,
та залишилась нам,
старий, іще зима,
лишились клопоти, удари, струси.
І філософія про марність суєти,
ота, що нас привчає не лякатись,
що нас готує тихо-мудро відійти,
підштовхує
беззастережно здатись.
Для всіх один закон,
одна стаття й етап.
Та ось потрапив ти
зненацька в пастку —
дістав нову біду, яку вже ескулап
тобі не виріже, не вшиє латку.
Ти знаєш це — тобі загрожує обвал,
тому повинен бути ще мудріший,
бо хоч той самий
наближається фінал,
та шлях до нього
зовсім-зовсім інший.
Він бачиться
у присмерку твоїх зіниць,
кружляє в черепі, як у печері,
й атаками
своїх палючих блискавиць
штурмує потаємні Божі двері.
Жадає істини
твоя сакральна путь…
0, не хвилюйся: все збагнеш, людино,
коли твоє самотнє «Я» і Богосуть
розкриються, щоб злитись воєдино.

НОМЕНКЛАТУРА
Не вір ні чоловікові, ні жінці,
що десь у пеклі наші українці
с в о ї х не випускають з казана:
мовляв, за ноги стягують до дна.
Той, хто малює ці карикатури,
не знає нашої номенклатури.
Ця каста завше дружною була
і завше руку за своїх тягла —
як до московського тулилась тіла,
як «рідна» партія плекала й гріла.
Її не знищила Велика переміна,
не розігнала вільна Україна.
Все та ж колода карт
поміж гравцями,
все ті ж валети, королі і дами.
Вони й потойбіч — я підозріваю —
своїх людей
проштовхують до раю.