«Здвиження» після мовчання

В уяві тих, хто любить, знає і стежить за українською літературою, Івано-Франківськ постає єдиним українським містом, на гербі якого можна було б написати: «Івано-Франківськ — місто літератури». Як у Східній Україні є монопрофільні міста, що спеціалізуються лише на видобуванні вугіллі чи соли, так у сучасній українській культурі Івано-Франківськ є монопрофільним містом, у якому домінування літератури над іншими мистецтвами очевидне, а кількість пасіонарних письменників значно переважає інші міста, крім Києва, звісно, куди вони з’їхалися з усієї України. Тож я дивуюся, чому Івано-Франківськ, це невелике затишне галицьке місто, при такій кількості активних письменників не додумався до щорічного літературного фестивалю, на який з’їжджалися б з усього світу видавці, критики, письменники для підведення підсумків літературного року та вручення премій за кращі книжки року. Очевидно, в цьому вина місцевої влади, а ще більше — самих письменників, які цю ідею не внесли владі у вуха

Але мова — не про те, а про одну знакову подію в минулорічному літературному сезоні, що, як те найчастіше буває в нашій політизованій країні, лишилася не поміченою жодною рейтинговою книжковою акцією. Маю на увазі появу після дев’ятилітнього мовчання нової книжки поетеси з Івано-Франківська Галини Турелик «Здвиження». Через надто густу концентрацію активних літераторів з Івано-Франківська, як-от Юрій Андрухович, Юрко Іздрик, Тарас Прохасько, Любко Дереш, Степан Процюк, Іван Андрусяк, Євген Баран, Володимир Єшкілєв, поетеса Галина Турелик залишається в тіні. Її, як і ще одну зірку сучасної української поезії з Івано-Франківська — Неонілу Стефурак, — не визнають Андрухович і К°, бо вони — з різних поколінь, а отже, не з їхньої тусівки. А тимчасом в Україні не так уже й багато поетів такої глибини, як Галина Турелик, у поезії якої зовсім немає плакатної крикливости, пози і вульгарної претензійности — того, що використовують для самопіару молодші поети. І якщо поетеса такого рівня довго мовчала, то поява її нової книжки у, скажімо, французькій, американській, німецькій чи польській літературах відразу була б помічена критикою. В українській літературі критика обслуговує не літературу, а клани і так званий український мейнстрим, що не має нічого спільного з тенденціями світової літератури.
Уже перший вірш — «Мандри української душі» — з книжки «Здвиження» налаштовує на підсумковість творчости і життя:
Я розумію: вже моя ріка
до гирла добігає, до впадіння.
Ніхто — і навіть Господа рука —
не спинить плин.
По глині чи камінні
сльоза доплине до кінця рядка —
і упаде, як падає твердиня.
Уже я знаю: щоб здолати час —
потрібен тільки Час
— і більш нічого.
Сума порожня звисла із плеча —
Останні крихти витруси під ноги.
Чи мантія, чи фрак, чи опанча —
Зотліє все край Вічної Дороги.
Мовчання поета у поезії Галини Турелик постає як воля Провидіння, як концентрація уваги на собі і як пауза перед вибухом. Ось як говорить поетеса у посвяті Неонілі Стефурак про своїх колег, які збилися на манівці злободенної кон’юнктури:
Для них
пророком є сорока,
яка скрекоче день у день.
Їм не прозріти.
Промінь тьмяний
під ноги кинуть —
і вперед.
Не хочуть знати,
що тираном
їх миле божество умре.
Навіщо їм, чудна сивілло,
Оті видіння, що печуть?!
Чи хочеш, щоб тебе убила
Їх смертна туга,
темна суть?
А може, й справді
це жорстоко —
Світити сонцем до очей?
…У жебраки ідуть
пророки,
Бо їсти хочеться, ачей.
Ще інші — служать і карають,
Якесь оспівують мурло.
І забувають, забувають
Своє прокляте ремесло.
Галина Турелик не сповідує пост-модерної філософії, яка в письменникові хоче бачити банальну фабрику — виробника текстів, що продукує свої інтелектуальні іграшки — книжки. Для неї поезія — це священнодійство, як було ще в часи Гомера:
Ні до любові, ні до щастя
душа бездомна не лежить.
…Сліпий поет незрячу паству
кудись веде крізь млу століть.
Інтимна лірика у Галини Турелик стримана, як справжні глибокі почуття. У ній немає екзальтованої чуттєвости. Ерос Галини Турелик — це вистояне вино, яке збуджує не тіло, а проникає в душу, до екзистенційних основ того, що єднає чоловіка й жінку не тільки для продовження роду, а й для відкриття одне в одному незнаних глибин, недоступних для самотности:
Не кривдь мене.
Зажди ще трішки —
то й розквитаємся усі.
Немов розколені горішки,
Розкотимось у небесі.
І там знайти мене запрагнеш,
аби промовити «прости» …
Але зметуть за нами пам’ять
комети — лисячі хвости.
Хоч будеш поруч — не впізнаєш,
а упізнаєш — не збагнеш,
чого печаль така безкрая,
якщо цей рай такий без меж…
Кохання в поезії Галини Турелик — це лише прелюдія до любови, що може перейти в неї, але найчастіше не переходить, залишаючись чуттєвою пригодою в колекції інтимних насолод, які назбирує за життя кожна людина. Чоловік у Турелик — головний гравець у шаховій партії кохання. Він продумує, як розпочати і завершити комбінацію з кожною своєю жінкою, але й над ним є інший гравець, що спостерігає за його грою, щоб після її закінчення згребти всю партію разом із шахістом до дерев’яної коробки:
Відсуваєш мене у закінченій партії
на клітинку оту,
де безжалісно б’ють
якісь чорні фігурки.
Ситуація патова.
Королево-служнице,
погамуй cвою гордість і лють.
Ти програла.
Вірніше, тобою програли
y небезпечну цю гру,
що зоветься — остання любов.
Від любові тепер умирають
хіба що марали,
але й це ні до чого, либонь.
Ти програла. Давно.
Відпусти на свободу куниці.
Відпусти всі слова,
що ніяк не проб’ються крізь мур.
Прийде хтось —
і назавжди замкне в шахівниці
і тебе, й короля
і ще безліч мізерних фігур.
Але є в поезії Галини Турелик розкішні рефлексії, пов’язані з пристрастю жінки, що знищує чоловіка, коли він стає жертвою своєї залежности від жінки. Щоправда, лірична героїня поетеси не така свавільна, як героїні Захер-Мазоха. Це стримана інтелігентна галицька пані, яка вправною рукою ніжно відпускає тятиву лука, прохромлюючи серце своєї жертви:
Мій хлопчику, мені цей біль прости.
Кохання —
то така пекельна штука, —
мистецтво втрат,
хмільних надій ошука,
тремтіння знемагаючого лука,
що аж волає: тятиву пусти,
нехай летить стріла,
нехай влучає,
лише не повертається назад
дорогою бездумних самострат!
Де упаде вона — постане сад
химерних силуетів Бокусаї.
Блукатимеш від листя —
до листка,
Шукатимеш чого нема й не буде.
На чорний сніг
там білий сніг напнуто.
Сюркоче коник
сюрреальний смуток —
і знову хибить лучника рука.
Але, крім інтимної лірики, є в поетеси з Івано-Франківська блискучі акровірші, драматичні етюди «Два прощання», цикл дуже гарних коротеньких двовіршів із назвою «Сніжинка» і цикл «Альфабетка», в якій кожен рядок вірша починається однією буквою. Тому так шкода, що поезія Галини Турелик досі недооцінена в Україні.