У веремії неспокійного сьогодення, коли дороговкази загубилися в імлі, духовні поводирі змаліли, а провідники перевелися на пси, Нація, заблукавши на геополітичних роздоріжжях і опинившись на середохресті часу і простору, зупинилася, розгублена, у своєму виборі, не знаючи, куди прямувати.
Ми знову, як у добу Богдана чи в часи Петлюри і Грушевського, — на роздоріжжі…
Історія — це не лише мертві пергаменти і манускрипти. Вона триває й досі, і пігмеї плодяться на олімпах влади, як і в часи минулі. Народ мусів терпіти це як кару за гріхи, за невикористані шанси стати вільним. Минав час, і пошесть сходила, як весною сніги, гинула в непам’яті, залишивши після себе гірку згадку про згублені роки і втрачені можливості.
І хоч душу манив часто
волі приваб,
але кров моя — раб,
але мозок мій — раб.
І хоч часто в душі
піднімається бунт,
щоби з пут отрястись,
стати твердо на ґрунт,
ох, та й це не той гнів,
що шаблюку стиска,
це лиш злоба низька
і сердитість рабська.
Це Іван Франко — про нас…
У часи новітні земля носить інших правителів, інші дволикі холуї бігають у підпанках і нові імена лягають на скрижалі безпам’ятства. Однак пружина стискається тугіше. Ціна помилки чи поразки зростає стократ, і драматично зав’язується гордіїв вузол українського буття. Обійми сусідньої держави стають дедалі нахабнішими і цупкішими. Ситий і прагматичний Захід з маніакальною стерильністю підраховує, на кого йому вигідніше ставити в українському політикумі, а чи й, може, вже остаточно поставити жирного хреста на цій країні хохлів, котрі заплуталися у власній безпорадності, ницості і брехні, на цьому народові, котрий досі так і не став Нацією і проклинає своїх героїв, запопадливо б’ючи поклони перед окупантами і шкуродерами і сподіваючись пересидіти в кутку.
Любиш, Саво, сало?
Маєш, Саво, сало!
І ще тобі мало?
А це — Юрій Липа. Невже теж про нас?
…Не нарікаймо на когось. Не там першопричина наших бід. Не там — головний наш ворог. Подивись у дзеркало — і ти уздрієш цього страшного ворога. Ти зможеш перемогти його?..
Та й помочі чекати нам нізвідки. Сподіватися мусимо лише на себе, а ще — на Господній промисел, вірячи в просвітління Нації після гріховної недуги безпам’ятства, духовної немочі і скотської покори облуді…
…Ми знову, як і в добу Богдана чи в часи Петлюри і Грушевського, — на роздоріжжі.
Чекаємо. Чи то приходу Месії, чи — просто зупинилися перепочити перед важкою і далекою дорогою.
Михайло СИДОРЖЕВСЬКИЙ,
член ОУН, Київ