Чи ви зауважили, що усі наші сусіди, як на Сході, так і на Заході, мають свої національні тотеми. Росіяни обрали ведмедя, поляки — орла, чехи — лева і т. ін. Треба так розуміти, що це є якимось глибинним проявом сакральної душі народної, національним символом самоототожнення з чимось дуже сильним, гордим і незалежним. Тож після президентських виборів, які щойно відбулися, стало остаточно зрозуміло, що і ми, українці, також, нарешті, удостоїлись свого національного тотема. І стала цим сакральним символом-тотемом така унікальна і дивовижна тварина, як… жирафа. Так-так, саме те екзотичне довгошиє створіння, що так вражало нашу уяву в дитинстві. — Але чому жирафа, — щиро обуриться національно свідомий читач?
Уся річ — у легендах. І орли (як одноголові, так і двоголові), і ведмеді, і леви, й інше таке подібне прийшли до своїх народів через національні легенди. Є така легенда і в українців. Кажуть, ще у позаминулому столітті дістались якось двоє наших селян-гречкосіїв до зоопарку. І потрапили вони до вольєра із жирафою. І стояли тут довго-довго, від самого ранку до самої ночі, похитуючи чубатими головами та весь час промовляючи: «Такого звіра бути не може!». Отак і ми, нащадки своїх чубатих предків, вкотре стояли і зачаровано дивилися, як політичні вожді національно-патріотичного спрямування, розмахуючи своїми маленькими булавами, наввипередки переконували нас, що кожен із них — і саме він, і тільки він — є тим самим харизматичним національним лідером, за яким піде вся патріотично налаштована Україна, звичайно ж, у своє світле майбутнє, процвітаюче, високоморальне і сите. Біда тільки в тому, що булави їхні були не правдивими, як у Богдана чи Мазепи, а іграшковими, дерев’яними, купленими, напевно, десь на Узвозі. Типовий «розводняк», як сказав би колишній президент наших східних сусідів, що свого часу зробив видатний внесок у сучасну політико-дипломатичну лексику.
І тут проникливому читачеві може здатися, що він зрозумів, куди хилить автор: ось зараз він з усією пристрастю свого глибоко ображеного українського серця почне щиро і правдолюбно «таврувати ганьбою» усіх тих, хто своєю діяльністю, а хто й бездіяльністю, вимостив дорогу до президентства колишньому зеку, улюбленцю пануючого сьогодні в Росії політикуму. Ні, не так. Автор не зацікавлений у такого роду полеміці, особливо щодо того, хто винний, а хто має рацію, а також — що сказав Ющенко, а чим відповіла Тимошенко, і що говорили інші. Він не є ні істориком, ні політологом чи навіть професійним ідеологом, а уособлює так звані точні науки. А багаторічна праця у цій царині тренує, як добре відомо, передусім здатність до системного аналізу, точности й логічности формулювань. Тому для фахової ментальности автора багато цікавішим є пошук фундаментальних відповідей на ключове запитання «Чому так сталося?», аніж чергове пережовування того, що? саме сталося. А сталася, без перебільшення, політична катастрофа. І зовсім не тому, що Україна обрала Януковича президентом замість Ющенка чи Тимошенко, а тому, що так званий простий народ, навіть у західному регіоні, фактично відвернувся від націонал-патріотизму, як домінуючого там протягом останнього століття політичного руху. І у цьому місці автор попросив би читача утриматися від образливої та надмірно емоційної термінології і звернутись до статистики виборів першого туру. Вона є настільки промовистою і переконливою, що будь-яка полемічна риторика такого роду виглядає зайвою.
І справді, задумаймось: чи є все це результатом абсолютно несподіваним для нас, чи, може, він, цей результат, в дійсності поступово і неухильно визрівав протягом усіх років Незалежности? Або — що те ж саме — чи достатньо обмежитись лише аналізом соціально-політичних наслідків відомих подій і вчинків наших — як нинішніх, так і попередніх — провідників, чи корінні причини тієї катастрофи, що сталася зараз, слід шукати багато глибше — у самій суті сьогоднішнього стану усього національно-патріотичного руху? Бо справа тут зовсім не в Ющенкові чи інших нинішніх провідниках національно-патріотичної ідеї. Річ у тім, що сама ця ідея, зберігши, сама по собі, свою духовну самоцінність і політичну привабливість, і далі існує в абсолютно застарілих і нецікавих формах. Формах, які свого часу були викувані ще поколіннями наших найвідданіших інтелектуалів-ідеологів і політиків-практиків першої половини минулого століття для потреб політичної боротьби тих часів. І кінцевою метою створеної ними невидимої для непосвячених грандіозної духовної конструкції було здобуття Незалежности і побудова власної української держави. Із покоління в покоління ця мрія-мета захоплювала і вела маси молоді. Так, не всі вони потім досягли рівня Коновальця, Мельника, Бандери чи Ольжича-Кандиби. Але викувана нашими попередниками ідеологія, безперечно, створила міцні основи нової на ті часи національної самосвідомости, патріотизму, моральности й етики, а найголовніше — нового погляду на навколишній світ і Україну в ньому (тобто — парадигму). І саме це, у кінцевому підсумку, привело нас до Незалежности. І саме це свого часу раптом і несподівано вихлюпнулось на Майдані, здивувавши світ потужністю і незбагненністю самого феномена. На жаль, мало хто тоді, як і сьогодні, до кінця зрозумів суть і внутрішню сакральну природу його, але багато, дуже багато одразу усвідомили, що «цей процес треба очолити і використати». При цьому, як потім із прикрістю було констатовано, — не маючи для цього ані необхідного рівня розвитку духовности, ані морально-етичних засад, ані просто банального рівня інтелекту й організаційних здібностей. А суть феномена була дуже простою — це була чітко виражена готовність мільйонів сприйняти нову національно-патріотичну парадигму, яка була б адекватною реаліям сучасного навколишнього світу (бо з кінця ХІХ сторіччя світ змінився до невпізнанности). Парадигму, наповнену конкретикою і конструктивом такого рівня, завдяки якому вона стала б такою ж привабливою для мільйонів сучасників, особливо молоді, якою свого часу була «стара» парадигма.
—?Чому «стара», — обуриться пересічний читач, — вона і зараз живе і так само веде нас. — А тому, що на сьогодні виконано лише половину нашої споконвічної національної мрії-мети. А саме: Україна лише здобула Незалежність. І вже давно прийшов час будувати свою, українську Державу. А це зовсім інше завдання, яке вимагає радикального оновлення, переорієнтації і уточнення базових концепцій та ідеології усього націонал-патріотизму. Настав час перевірки її здатности, як і раніше, масово впливати на сучасників (особливо молоде покоління), націлювати їх на нові завдання і, показуючи особистий приклад, вести за собою. На превеликий жаль, як показали вибори, така чергова перевірка закінчилась гучним фіаско.
Усім стало очевидно, що нове завдання розбудови держави вимагає припливу нових людей. «Нові часи настали, тож нову зброю куй», — писав поет. І кувати цю нову зброю мають уже ці нові люди, бо старі виявилися нездатними. Люди нової формації, які, так само будучи патріотами, готовими до самопожертви, чим відзначалися покоління борців за незалежність, уміють, на відміну від «старих», ще й будувати. Нам конче потрібен стратегічний план розбудови української держави, і його треба детально розробити, почати реалізовувати — терпляче, без істерик і користолюбства, без гарцювання на білому коні, крок за кроком, рік за роком. І не біда, якщо план виявиться недосконалим і з часом потребуватиме коректив. Найгірше те, що ми сьогодні зовсім не маємо ніякого плану, адже відомо: якщо ти не маєш плану, то ти вже програв. Часи чистих барабанщиків від ідеології, які тільки і вміють, що голосно гримати по барабану (і що гучніше, то патріотичніше), давно минулися. Проблема лише в тому, що добровільно вони самі не підуть, а «пояснити» нікому. Настали часи людей, які «знають як», «розуміють як» і — що головне — здатні за своїми якостями вписати той бунтівний уламок колишньої імперії, який сьогодні звуть Україною, в сучасний навколишній високотехнологічний світ. Саме ці люди і повинні стати героями нинішніх змагань за розбудову держави, а не ті «барабанщики», політичний крах яких ми спостерігали на виборах. І їх, тих нових людей, треба наполегливо шукати, вчити, виховувати, готувати молодих та вчитися самим. Ось що має стати гаслом сьогоднішнього дня: «Вчитись, боротись і перемагати».
Вибачте, скажуть мені, але ж усе це самоочевидно! Але тут дозвольте запитати: чим же тоді займалися наші відомі ідеологи націонал-патріотизму у всі ці роки Незалежности? Де той адекватний план розбудови і конкретна, чітка програма дій, у якій кожному із нас було б виписано місце, «його особистий маневр», ресурси і засоби підтримки? Припускаю, що документ з такою назвою міг бути формально розробленим і до сьогодні пильно зберігається у «схронах» організацій. Та це не змінює суті означеного вище, бо суспільство його не знає. Бо він не став прапором усього руху. Отже, то не той документ.
Хай це не звучить образливим, але наші сучасні ідеологи (яких я особисто дуже поважаю) просто пережовують великий спадок великих класиків націоналізму, намагаючись «натягнути» їхнє вчення на сучасні реалії. На жаль, просто «натягнути» не вдасться. Передусім потрібно усвідомити до кінця, що надворі вже давно ХХІ сторіччя, з його високими технологіями, глобалізацією, технологізацією і комп’ютеризацією. І знову очікується заперечення: а як усе це перелічене стосується ідеології українського націонал-патріотизму? Адже засади його вічні і нетлінні! Відповідь дуже проста і конструктивна: прямо і безпосередньо. Бо держава — це не є якась теоретична абстракція, уявна філософська химера, витворена нашою уявою, а складна ієрархічна динамічна система (є такий термін у фізиці й техніці), яка реально існує і функціонує і у якій дивовижним чином переплелися ідеологія й філософія, мораль і етика, високі технології й сучасні філософські вчення, факт її (держави) інтегрованости у зовнішні глобальні інтернаціональні економічні, фінансові, транспортні та комунікаційні мережі тощо. Масштаби всього цього, рівень складности та характер наявних проблем наші класики, при всій пошані до їхнього творчого спадку, звичайно ж, не могли передбачити. Ідеологія, як твердить діалектика, породжує матеріальні чинники, а останні, своєю чергою, формують нові ідеологічно-матеріально-організаційні засади держави. Тому лише тими засобами, як це дотепер реально робили наші нинішні політичні лідери, тут не обійтися. Такі кроки, як відбудова Батурина, спорудження пам’ятників великим українцям, державне визнання учасників боротьби за незалежність України, присвоєння почесного звання Героя України легендарним народним героям, — свята справа, яку, без будь-якого сумніву, треба продовжувати, при змозі, і у майбутньому. Та все ж самі по собі ці кроки ніяк не можуть замінити тяжку і невдячну роботу на багато більш широкому фронті розбудови самої держави, її економіки, індустрії, транспортної і комунікаційної інфраструктури, науки, системи освіти та культури.
Тож які ключові висновки випливають із означеного вище? Висновок перший і головний полягає у тому, що, починаючи розбудову держави, ми передусім повинні були визначитися з її базовою архітектурою. Тобто: якою буде ця держава, що буде її головним стрижнем, який буде закладено «мотор», що рухатиме усю систему, і які базові політико-економічні та ідеологічні механізми ми плануємо закласти в її основу. У свою чергу, для того, щоб знайти правильну відповідь на поставлені запитання, потрібно озирнутися і зрозуміти, у якому світі ми живемо сьогодні, спробувати спрогнозувати, у якому світі житимемо у найближчий історичний період. Зробивши це, ми із деяким здивуванням дійдемо висновку, що живемо в епоху унікально швидких і масштабних змін. Трансформації, які відбулися лише на очах нинішнього старшого покоління, на перший погляд, видаються неправдоподібними. Щоб переконатися у цій нехитрій істині, погортаймо сторінки ще недавно популярних класиків наукової фантастики — Артура Кларка, Івана Єфремова, Станіслава Лема, Роберта Хайнлайна та ін. Там знаходимо немало описів аналогів сучасних пластикових карток, міжнародних аеропортів чи світових Інтернет-магазинів на зразок «Amazon» і т. ін. і — що характерно — швидкість згаданих вище змін все наростає, набуваючи дедалі химерніших і несподіваніших форм. Інформація на сьогодні перетворилась на такий же «солідний» товар, яким ще недавно були машини, нафта, газ, золото, метал тощо. Витворюється нова, до цього не знана, потужна і дивовижна архітектура світової економіки, з мережею її глобальних транспортних, фінансових та комунікаційних систем. І якщо гаслом дев’ятнадцятого та першої половини двадцятого сторіччя було слово «машини» і машинобудування виконувало роль тяглового локомотива тодішнього індустріального світу, то у двадцять перше століття ми увійшли під знаменами, на яких великими літерами накреслено «ТЕХНОЛОГІЇ». Технології новітні, наукоємні, високі, надвисокі і т. ін.
Саме вони, ці технології, і уможливили радикальну і всепроникну інформатизацію та автоматизацію людської цивілізації. Як наслідок — такі традиційні «фундаментальні» науки, як фізика, математика, біологія тощо, які ще на початку ХХ століття вважалися «грою розуму» для вузького кола інтелектуалів, несподівано перетворились у головну рушійну силу сучасного бізнесу. У другій половині того ж ХХ століття вони трансформувались (не послужили основою, а саме трансформувались!) у так звані наукоємні технології, а самі ці науки надалі почали іменуватися прикладними. Фундаментальна компонента тут давно вже перестала бути домінуючою. Економічна ефективність цього нового сектору світового господарства вражає уяву. Не є поодинокими випадки, коли кожен долар, вкладений у розвиток прикладної науки, давав прибуток у тисячі, десятки тисяч (а то й більше!) доларів. Саме вони, наукоємні технології, стали сьогодні тим матеріальним чинником, що так радикально змінив наш навколишній світ у всіх, без винятку, його аспектах (соціальних, політичних, фінансово-економічних, культурних, військових тощо). І саме вони стали головним викликом передусім сучасним науково-освітнім системам та науково-технологічним комплексам кожної із країн. І ті з них, чия еліта усвідомила це раніше за своїх конкурентів (Японія, США та Західна Європа) і своєчасно та адекватно на це зреагувала, заслужено стали лідерами сьогоднішнього постіндустріального світу. Світу електроніки, інформатики та глобальних транспортних, інформаційних, фінансової та економічної систем. Світу, у якому країни-лідери дедалі частіше виводять за свої межі традиційні «брудні» металургійні та хімічні виробництва, переорієнтовуючись при цьому на високотехнологічні виробництва. Дедалі більше вони перебирають на себе функції глобального світового інформаційно-фінансового менеджменту, головного виробника та законодавця моди на надсучасну високотехнологічну продукцію тощо. Чітко оформилась також і група країн, які успішно реалізують стратегічну надію наздогнати лідерів, що так потужно вирвалися вперед (Південно-Східні Дракони — Південна Корея, Китай, Індія, Бразилія та деякі інші).
А що Україна? Чи встигне вона до них, лідерів, приєднатися, а чи поповнить (не дай Бог, звичайно) армію світових аутсайдерів назавжди? Ми, звісно, віримо в те, що повинна встигнути. Насамперед тому, що у нас просто немає іншого виходу. Бо Україна не має великих покладів нафти, газу, алмазів чи іншої рівнозначної високоліквідної сировини. І абсолютно очевидно, що тільки форсований розвиток наукоємних технологій відкриває єдиний надійний шлях до процвітання України у майбутньому. Але те, що ми спостерігали у нашому вітчизняному політикумі останні п’ятнадцять років, відкриває чим далі ширшу лазівку для страху: а чи справді встигнемо? А може, будемо безперервно, ось так, як на цих виборах, до самого кінця Незалежности очманіло дивитися свою рідну українську жирафу? То, може, вже пора «роззути очі», як кажуть росіяни, забути про свої житейські вигоди (а це ж приємно —красуватися в проводі своєї партійки, хоч і карликової, зате такої рідної!) і заходитися працювати? Чого нам не вистачає? Людей? Так вони є. Подивіться навкруги: маємо повно прекрасної молоді, інтелектуальної, патріотичної, енергійної. Ми маємо мільйони українців, які ще й досі не зневірились у національній ідеї. Ми, при всьому тому, маємо (поки що) свою державу. Не вистачає нам передусім нових ідеології та програми дій. Але найбільше не вистачає оновленої, високоморальної та освіченої когорти провідників. Таких, які змогли б забезпечити практичне створення цих нових високоефективних ідеології і програми, здатних донести їхній революційний дух до «широких мас» та забезпечити виконання. І якщо люди це побачать, відчують і зрозуміють, то відновиться, знову набере сили могутній дух Майдану. І Україну тоді вже ніхто і ніколи не зупинить.
Та повернімося до технологічних реалій поточного моменту. Як було зазначено, в основу базової архітектури нашої майбутньої держави-мрії має бути закладено високотехнологічний вектор розвитку. Саме навколо цього вектору-стрижня ми й маємо розбудовувати надалі свої економічну, фінансову, військову, транспортну, науково-освітню тощо системи. Саме у цьому напрямку, блискучому й амбітному, ми повинні розвивати загальну ідеологію національного розвитку, будити патріотизм молодих людей, заохочувати усіх своїх прихильників до звитяги на благо України. І якщо нам це вдасться, то всі посталі на сьогодні гуманітарні і культурні питання, на зразок двомовности та інші, просто відпадуть самі по собі. Бо бути громадянином України стане дуже великою честю, так само як і розмовляти українською мовою (бо хто у США, Канаді, Австралії чи Великобританії протестує проти того, щоб англійська мова була державною?). Так само знімуться такі напруженості у суспільстві, як необхідність ушанування пам’яти усіх учасників Визвольних змагань, оскільки усе стане на свої місця, буде самоочевидним і самозрозумілим. Бо це саме завдяки їхньому героїзму ми й отримали процвітаючу і потужну державу. Здійсниться масове повернення нашої світової діаспори до України, додому, і ще багато чого.
Так, звичайно, розбудова держави має бути комплексною, і тут не може бути якихось сумнівів. Але все ж таки, ми повинні досягти загальної згоди у ключовому питанні: яку Україну ми розбудовуємо? І з відповіддю також ніяких сумнівів бути не може: ключ успіху у справі державотворення лежить у розбудові індустрії високих технологій. Це, своєю чергою, тягне за собою, як першочерговий, шлейф стратегічних завдань. А це такі завдання: адекватне реформування усієї системи освіти та науки як фундаментальної основи високих технологій; вироблення сприятливої стратегічної цільової державної політики; формування переліку найперспективніших для подальшого розвитку ключових високотехнологічних галузей, на які «поставить» Україна; розробка відповідного ідеологічного забезпечення майбутніх глибоких реформацій держави і суспільства тощо. І найголовніше — має прийти усвідомлення того, що іншого шляху реалізації цієї частини нашої національної мрії-завдання у нас просто немає. Цікаво, що загалом щось подібне ми вже чули перед другим туром виборів із уст кандидата у президенти Ю. Тимошенко. На жаль, її програмі не вистачало необхідної системности, цілісности, завершености та несуперечливости. А головне — великої довіри з боку виборців. Та слід визнати, що головні стратегічні напрями державотворення ця політична сила розуміє правильно, що було підтверджено свого часу рядом кроків її уряду. Наприклад, суттєвою підтримкою таких високотехнологічних галузей, як літакобудування, космічна техніка, біотехнологія, військове машинобудування тощо. І цю обставину треба буде використати у майбутньому, бо не так уже й багато у нас потенційних союзників у справі розбудови високотехнологічної України.
Прикро, що, маючи «свого» президента, ми так бездарно витратили час, перспективи та можливості. Але це не повинно нас розохочувати: дорога попереду довга, і якщо розпочнемо зараз, то хіба що тільки наші внуки зможуть закінчити справу. Та чи має це надто велике значення в історичному масштабі усього грандіозного проекту «Незалежна Українська держава», розпочатого ще в часи Богдана та Мазепи?
Трохим КРАВЕЦЬ, м. Київ